Михайло Іванович Павлик — велетень у царині духу

Михайло Іванович Павлик народився 17 вересня 1853 року в селі Монастирському (тепер Косів) у селянській сім’ї. Початкову освіту здобув у народній школі в Косові. Закінчив Коломийську, а потім Львівську академічну гімназії, філософський факультет Львівського університету.

Михайло Павлик – видатна постать на історичному тлі ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.. Важко переоцінити його роль у суспільно-культурному поступі України. Однак, на жаль, склалося так, що потужна діяльність Михайла Павлика повною мірою не вивчена і залишається невідомою широкій громадськості. Навіть у наукових колах про нього говорять здебільшого на рівні загальному. А був Михайло Павлик людиною широкого і щедрого обдарування, писав вірші і прозу, все життя займався журналістикою, був редактором, видавцем, бібліографом, перекладачем, філософом, істориком, етнографом, фольклористом.

Він чи не найближчий друг і соратник Івана Франка, учень і послідовник Михайла Драгоманіва. Все життя присвятив М.Павлик служінню своєму народові, національному відродженню України. В цих своїх устремліннях був у числі перших українських суспільно-громадських діячів.

Титанічна праця вкладена письменником у провідні часописи того періоду – «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Громаду», «Батьківщину», «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос», редактором або членом редколегії яких він був.

Разом з Іваном Франком Михайло Павлик організував першу в Україні політичну партію – Радикальну партію, осередки якої активно діяли на Гуцульщині. За активну громадську діяльність Михайла Павлика п’ять разів арештовували, тримали в ув’язненні. Однак ніщо не змогло зламати сили духу «завзятого поборника неправди та кривди людської», як висловився про свого друга Іван Франко. Марко Черемшина писав до М.Павлика від імені всіх земляків: «… я із щирого серця дякую Вам, що так ревно уступаєтесь за нашою конаючою Гуцулією».

Були в житті нашого видатного косів’янина радісні й не дуже події.

До перших відноситься 30-ліття (1894) письменницької праці М.Драгоманіва, організатором якого був Павлик і яке відбулося з великим піднесенням. Ще однієї приємності він зазнав, готуючи 25-літній ювілей літературної творчості І.Франка. З цієї нагоди М.Павлик уклав бібліографічний список його творів 1874-1898 років. Як пише М.Лозинський, Павлик дуже значною мірою спричинився до звеличення цього ювілею.

Радісним був і день 20 листопада 1904 року, коли з ініціативи Радикальної партії у Львові вшанували 30-літній ювілей письменницької і громадської праці самого Михайла Павлика.

… Загалом його життя було важким і нужденним. Після смерті в 1895 році М.Драгоманіва, який підтримував Павлика фінансово, убогість поселилася в його домівці. В 1905 році через хворобу й неприязнь певної частини керівництва НТШ його звільняють з посади бібліотекаря Товариства, і письменник позбувається хоч невеликого, та все ж постійного доходу. Незабаром М.Павлик зазнає ще одного удару: на загальних зборах НТШ постало питання про призначення йому пенсії за громадські заслуги та з огляду на слабкий стан здоров’я. Ця пропозиція не була підтримала, а один член Товариства (з дипломом лікаря) висловився буквально так: «Кожна людина повинна перше всього подбати про себе. Коли Павлик свого не зробив і тепер не має на старість ніякого забезпечення, то се його вина. Коли ж тут покликуються на громадянські заслуги Павлика, то нехай громада його удержує. Нехай Павлик піде з горнятком від хати до хати, то всюди дістане трохи страви. В мене також».

Як почувався М.Павлик після цих зборів, одному Богові відомо. Та, маючи добрий і лагідний характер, він стійко переносив випробування, що випали на його долю. Більше того, у нього вистачило душевного тепла, щоб прийняти у свій дім двох дівчаток-сиріт, якими опікувався разом із сестрою. І вже прощаючись із цим світом, взяв у сестри Анни обіцянку, що вона не віддасть дітей у сиротинець, а дбатиме про них до повноліття.

Він помре 26 січня 1915 року. Окупаційна російська влада прийняла підвищені заходи безпеки, щоб похорон не переріс в антиросійську демонстрацію. Але нічого такого не трапилося, хоча людей було дуже багато. Поховано М.І.Павлика на Личаківському цвинтарі у Львові, у звичайній земляній могилі. На ній було поставлено також звичайний невеликий дерев’яний хрест, на якім була його фотографія, нижче – бляшана табличка з написом: «Михайло Павлик, літерат, помер в 64 р. життя у Львові 26.І.1915». Зауважимо, що в написі допущена помилка: письменник помер не на 64-ім, а на 62-ім році життя.

Михайло Павлик – автор численних творів. Його письменницький набуток, за припущеннями вчених, міг би скласти понад п’ятдесят (!) томів. Проте, як це не прикро, йому не судилося навіть і сьогодні прийти до читача бодай би з кількома томами. Чомусь байдужими до Павлика є й академічний Інститут літератури, і Національна спілка письменників, і центральні видавництва, й Наукове товариство імені Шевченка. Чи зміниться щось невдовзі? — питання швидше за все риторичне.

А як у Косові, на батьківщині Павлика? Маємо на Монастирському вулицю його імені, відкритий в 1973 р. пам’ятник, меморіальні дошки Михайлові й Анні Павликам. Косів’янин В.Костюк захистив дисертацію на тему громадсько-політичної діяльності Павлика, видав монографію. Завдяки Анні Богдан і нашим косівським землякам у Львові навесні приведена в належний порядок могила Михайла та Анни Павликів, яка була вкрай занедбана. І це, звичайно, добре.

Але музею Павлика, який був у місті, не стало. Кудись зникли цінні експонати, прижиттєві видання, документи. Громадськість Косова неодноразово порушує питання про відновлення музею, який міг би стати осередком культури, поширення знань про нашого земляка. Думаємо, що це сьогодні на часі, бо таким велетом духу могла б пишатися кожна цивілізована нація.

Аделя Григорук,
м. Косів.

Share