Пам’яті Володимира Близнюка
На 82-му році життя відійшов у вічність дослідник історії національно-визвольної боротьби Гуцульщини в 40-50-х роках XX століття, громадсько-політичний діяч, уродженець і мешканець села Старих Кутів Володимир Близнюк.
Для української історії він залишив дев’ять видань: «Ми стали волі на сторожі» (1994 р.), «Слідами забутої бувальщини» (1997 р.), «Ми рвали кайдани» (2000 р.), «Смерть за смерть, кров за кров» (2001 р.), «Кривавими стежками» (2002 р.), «У вирі боротьби за волю України» (2003 р.), «Безсмертні герої» (2004 р.), «Пімста і сльози» (2006 р.), «Спогади ранять мою душу» (2007 р.).
Син старшини УГА Юрія Близнюка, він змалку виховувався у націоналістичному дусі, тяжів до письменницько-дослідницької та громадської діяльності. У 1942-му, а йому тоді було 14 років, уперше надрукував своє оповідання у відомому дитячому журналі «Малі друзі». Був членом юнацької сітки ОУН, «Пласту», підпільної ланки «Сурмачі», яка випускала однойменну листівку з гострою сатирою на радянську владу, виконував доручення провідників ОУН на терені Коломийської округи. Про це все В.Близнюк детально пише у книзі споминів про пережите «У вирі боротьби за волю України».
Як і чимало підпільників, Володимир Близнюк твердо вірив, що комуністичній системі настане крах. Але, в той же час, був одним із небагатьох, хто в період московської окупації невтомно збирав матеріали про національно-визвольну боротьбу, вірячи, що настане час, коли це все зможе опублікувати. Цю місію він і виконав. За подвижницьку працю нагороджений Золотим Хрестом заслуги (цю високу нагороду йому передали із Лондона).
Та не лише написанням історико-публіцистичних видань займався В.Близнюк з перших днів національного відродження України. Уже в 1989 році він зорганізував у Старих Кутах один із перших на Косівщині осередків НРУ, згодом — КУНу, був найактивнішим членом відродження осередку «Просвіти». Він дбав за встановлення хрестів на місцях полеглих за волю України вихідців зі Старих Кутів, з інших теренів. Витрачав власні кошти на поїздки по нашому, Верховинському, Коломийському та інших районах з метою зібрання даних про учасників підпілля, участі у національно-патріотичних заходах, на яких мовив патріотичне слово.
Завжди в усьому Володимира Близнюка підтримувала його дружина Калина — одна з найвитонченіших майстринь вишивки. Двічі арештували її чоловіка в радянський час. Але В.Близнюк був добрим конспіратором, завдяки чому його змушені були відпускати. Разом з дружиною виховали трьох дітей: сина Богдана, доньок Галину й Оксану. Богдан мешкає у Львові. Тут він закінчив політехнічний інститут, нині, як читаємо в книжці «У вирі боротьби за волю України», є генеральним директором фірми ЦП «Зелукрбуд». Згаданий вищий навчальний заклад у Львові закінчила і Галина, працювала інженером Болехівського комбінату, поки він не розпався. Оксана, здобувши вищу освіту в Тернопільському педагогічному інституті, поєднала свою долю з древнім Тернополем, працює тут викладачем гімназії, є одним із організаторів національно-патріотичних заходів.
Поки дідусь був живим, можливо, онуки так гостро не задумувались над значенням його слів: «Ростіть мені справжніми українцями, любіть і шануйте своє!». Тепер для них, котрих уже дорослих, котрих ще в юному віці, ці слова вже стали заповітом. З української дороги не звертали і не звертають ні син, ні доньки. Вони є взірцем українського духу. Провести Володимира Близнюка в останню дорогу прийшли побратими з районної станиці Братства ОУН-УПА на чолі з її головою Петром Підлетейчуком, друг по підпіллю Ігор Кічак з Коломиї, представник Коломийського «Меморіалу» Юрко Тимошенко, члени районної організації КУНу на чолі з провідником Михайлом Цьоком, директор Косівського музею історії визвольної боротьби Гуцульщини Людмила Луканюк, відомий науковець, виходець із Старих Кутів Микола Кардащук.
Слово про покійного на його могилі мовили священик УГКЦ о. Юрій Костик, П.Підлетейчук, М.Кардащук, Ю.Тимошенко, представники районної влади.
Хай Бог благословить вічний вирій вірного сина української нації!
В. ГЛІБЧУК.
