Сльози Косовом скошені…

Загибель старенької дерев’яної косівської церкви вразила багатьох… і не лише косівчан. Наш український поет Михайло Василенко написав до цієї події поему, в якій звучить сум віків…

Сльози Косовом скошені

Поема

Згоріла церква.
Косів знову плаче.
І сум у Києві.
Пече спекотне літо,
Як тоді, а на плече
Сумний Схилився Бог.
Рече:
Його дорогами ходити,
Тримати заповідь Його,
І Господа наказ – любити!
І множитись – все від Його…

Ісус Навін казав: Боятись Бога.
В невинності Йому служить і правді,
Відкинути богів батьків назавжди
На тому боці Річки… Гога і Магога…

Чи в не глибоких Карпатських затоках,
Де дно океану глибоке,
Збираються води небесного ока –
Це володар таки Всесвітній,
Наче крапля безмежжя розлитий у суті,
Чи хвилі води, що уповільнює біг…

Чого ж так плачеш Косове камінний?
Ті води відійшли, високі і глибокі,
Лишилось небо звізд неісходиме
Камінними слізьми в потоках гір,
Де Рибниця несе тепер гіркую,
Не гірськую, воду повз той базар,
Де нашими і нами все гендлюють?

Он чутно гук: бурують водоспади.
Гуде, вирує, камені несе Черемош
До Храму Божого… і Рибниці твоєї…
У цій долині, що півколом гори
Місто обступили і серед них
Михалкова вивищує… усе нетлінне.
Що так горить, палає наяву і косить
Наші серця, що віддані одне одному?
Чи Богові отому там, де нас немає,
Де вічність Господа палає,
Де родиться усе і помирають…
Житті минулі, спомини великі…

Мабуть боги в нас різні, коли один за одним
Вони зникають з карти світу, з душ і
Дух свавілля нипає по тому…
Що ж лишиться у краї цім чудовім?
Там, де стояв чернечий храм,
Де люди пасли овець заблудлих…
У час Григорія Сковороди, звели новий
Василія Великого старинний храм, та він
Згорів з бездушності людської, неумійства?
Тупе холуйство, дикий то нарід –
Дивляться, не бачачи краси,
Безродні, безпорадні і безрадні
(Хай Бог прoщає, люди хай не скажуть
Своє невміле та омразне слово!),
Тримаючи в руках причину отупіння – гроші
Твоїх парафіян і богомазів.
Тому от слухай небо над собою,
Хай серце чує мову уст моїх,
І ллється мова ситими дощами
На спраглу та родючу землю,
Мов та роса на гори і покоси
Зелених гір твоїх розкішних.
Він непорушний і несхитний,
Його дороги, каже, справедливі
І вірні, як імення раннє й вірнеє твоє,
Горянко, Підгірянко… невблаганна.
Вони – зіпсуття, нащадки тих невір,
І ситі покручі столів, безладдя і мамони…
Народ нікчемний, і немудрий,
Немов капуста головата….
То ж не турбуйся ти про нього –
На вібляки затесані їх гострі…
І бережи тремтливе своє серце
І думи сокровенні щастя…
І пам’ятай про краще у житті…
Всевишній спадок дав народам,
Та часто чуємо ми вовчі завивання…
То ж душу й дух побережи одчаєно,
Зіницю ока, лагідність і вдачу…
Найменша пташка в’є своє кубельце…
А хижаки захоплять і чуже.
Та гори плачуть он камінням сивим,
Бо душ камінная подоба
Панує в цьому раю благодатнім…
Та Рибниця, хоч риби вже й немає…
Каміння стерте в порох, пил,
Ніщо не наліза на їх копил…
Сміттям загатять річку срібляную –
Дешевий цей махлярський триб,
Коли гешефтман про гуцулку заспіває…
І плачуть гори, потоки попливуть із гір
У щонайкращих мріях …
А ні – то спалять, розвіються по вітру.
Храми духовні й душі людські – на поталу…
Ченці ж любили Бога і зело…
Так що ж про вічність нагада Його?
Тепер? І завтра?
Через мільйони літ?
Це попелище, згарище оце?
Крейдовий сотомільйонник,
Чи двох десятків мільйонних ер?
І карпи, й даки-скотарі, і орачі?
Хорвати десь ходили білі …
Земля це городів –
Фортець наскельних, дерев’яних,
І перед княжих, римських із того муру…
Віру та ймення твоє
Не прокажуть нормани…
Тут за щастя боролись людей
Радикали з Франком, Павликами –
А по тому стрільці січові,
А ще ЗУНР, потім “Пласт”,
І ОУН, і УНСа, і УПА.
Ті ж браття духу – знову ці ж Каменярі…
Та ці, що храмові міняйли й торгаші,
І гори продадуть по каменю, по скіпці.
І гук чужий, не водограїв спад
Лунатиме в цих горах верховинних,
І камені підпалять, яко церкву.
Столітня впала жертвою такою –
Моєю і твоєю долею важкою…
Отроки байдужні, злоречиві.
Казав Пан Бог, аби всяк пильнував
Господнеє добро,
А в душах людських
Віру возвеличив…
Колись Тетіди океан
Гойдав Карпатське море,
Та плакав я тоді й тепер
І ти над Рибницею тою,
Де монастир ченці по патику складали.
Багато люду плакало й молилось
За храм душі, що в серці кожного…
За Віру і Любов.
Твоїх рятівників було замало:
Вже тисячі понищено і храмів, і соборів.
Ще стільки ж залишилось їх, та й ті понищать.
Цей монастир збудований ченцями
У Хотинськім лісі над Волицею,
Що Храмом став – Василієм Великим.
І майстер той Гарасим’юк Іван
(Не той поет Герасим’юк із Прокурави,
Що швендяє тепер по хідниках столичних
Та написав: “Була така земля”.
Тепер її нема, – вона в руках чужинських,
А він лишився у повітрі… чи в півлітрі.
– хай Бог прощає і йому і нам! –
Таке він понаписувавав і сам..!),
І його тезка Гунько творили
Церковну та величну простоту
…Ось заричав цей глас волаючий:
Підпал!.. Пропала церква…
Збудується нова…
І так завжди: Сізіф
Покотить камінь вгору, поки
Розчавлений не буде під вагою
Бездумної даремної роботи…
Так, пристрасті земні
Сізіфа не врятують, а зруйнують…
І Бог лишив його попід горою…
Вали политі кров’ю на міській горі…

Твоя Господа, Косове, згоріла –
Жидівський цвинтар –
У камені розчинене вікно.
З початком віку давнього Христа
І Бааль Шев Тов з’явився,
І хасиди тут – у Кутах Гуцулії
(Не тільки Нахман в Умані!).
А кос – гуцульський дрізд.
Боярин Косич був причетний роду:
Гребені крил своїх, мов коси вітру,
Кинув він на гори самоти…

Так от – Святого Миколая Монастир –
Знесли дзвіничку-четверик заблудлі вівці,
Стіжковий дах і отвори “бійниць”,
Мовляв, канон не дозволяє…
От і пішло… життя спорохнявіло…

Біль наш – вогонь,
Засторога для нас,
І зроста між долонь
Покаяння для вас.
Про що думи у вас,
Як згасає до тла
Цей Василівський храм –
Поглина його мла…

Монастирі за Свидригайла подаровані
Вірним цим у владі їх небес.
Вони не аскетичні, вони є чоловічні.
Духовні й світські.
А при церквах були бібліотеки,
Тепер “кафе”, і бари, гральні зали,
Де шопи – все виманюють і дурять
Хлопів, дітей, недоумків, дорослих.

У Косові ж церковці, як монастирі.
Та вознесеться знову Божий Град,
Як Город передкняжичих часів,
Де воля і свобода.
Ходили ж тут опришки:
Лунга і Пинта із Пискливим,
І Баюрак із Довбушем були.
Останній “посилав рушниць до двору”.
І Смодне, Черганівка, Москалівка,
Старий цей Косів, Кути неоминні…
А що ж тепер, мій віруючий друже?
У предковічні дзвони бий!
Дзвони!
Скликай на віче.
Громаддя гір хай захистять тебе!
Громи небесні цьому запорука –
Вони на пострах невірам, невірним,
Щоби повірили: дивись на гори,
Увіруєш в Його могуть,
В потоки, бистрі ріки –
Пан Бог їх сотворив,
Аби Його могуть і сила
Нам передалася…

МИХАЙЛО ВАСИЛЕНКО, поет, член Спілки письменників України

Share