Контракт із совістю…
До Івана Васильовича (Пукшина) несподівано повернулась власна Совість. Сталося це в лікарні, куди привела його горілка. Пежав він у ліжку і дихав на ладан. Душа переселилась у п’яти, тремтіла і готувалась відлітати у безвість.
— Ну, що, Іване Васильовичу, здається, приїхали з’ярмарку? — запитала Совість. — Раненько, щоправда…
— Змилуйся, голубонько, не муч мене, — благав Іван Васильович.
— Ні, голубе, — сказала Совість, — давай підведемо риску й оглянемось назад, подивимось, як жив, що залишаєш людям.
Задумався Іван Васильович, зважив прожиті роки і дійшов висновку, що відтоді, як покинула його Совість, він забув про честь і обов’язок, не содіяв нічого хорошого ні для людей, ні для рідних.
— Зроби хоч тепер добре діло, — звеліла Совість, — розкажи як дійшов до такого життя, щоб іншим було наукою.
Іван Васильович звелів принести стос паперу і ручку. Зібрався з силами і заходився волю своєї Совісті чинити.
«Пишу вам, люди добрі, вважайте, зі своєї домовини, а диктує мені ці рядки Совість моя рідна. Мушу зізнатися, що всі роки свого життя жив для себе й ні про що не дбав, валяв дурня, пиячив. Прогнав Совість, щоб не дошкуляла, і почав жити без журби і турбот. За всі роки оце вперше чисту правду кажу вам, люди! Так велить мені моя Совість».
Написав отакого листа Іван Васильович, законвертував і відчув, що враз полегшало йому, печінка почала вгамовуватися. Це не жарт — таку правду сказати про себе.
І таки сталося диво: лікарі Івана Васильовича поставили на рівні ноги, й знову він почав дурня вдавати.
А Совість тут-таки:
— А як з листом, добродію? — запитує.
— Знаєш, кумасю, йди у відпустку років на п’ять, а я вже якось без тебе…
Потім написав Іван Васильович на конверті «Цілком таємно» й сховав його в подушку.
Марко Покажидуля.
