Правовий акт найвищої сили
У суспільно-політичному житті нашої країни після набуття незалежності майже постійно присутня тема конституційної реформи.
Визнаючи перехідний характер сучасного державно-правового стану України, який спричиняє потребу у змінах до її Основного Закону, необхідно визнати, що відповідна тема конституційної реформи не завжди отримувала належне теоретичне забезпечення з боку нау-ковців-юристів. Більше того, у фаховому середовищі набули поширення перекручення щодо самого феномена конституції. Тому існує потреба визначитися з низки питань, так або інакше пов’язаних із сутністю цієї проблеми.
Важливе значення має саме поняття конституції, без з’ясування якого неможливо характеризувати сучасну державу, визначити особливості розвитку її інститутів, встановити роль держави у закріпленні та реалізації прав людини. Будучи історично однією зі складових європейської політико-правової ідеології, поняття конституції має значення універсальної цінності цивілізацій-ного характеру.
Аксіомою можна вважати те, що конституція — це зазвичай єдиний нормативно-правовий акт найвищої сили, який регламентує окремі сторони суспільного буття, насамперед у зв’язку з організацією і здійсненням державної влади; встановлює засади державного ладу, а також порядок формування, організації і діяльності ключових ланок державного механізму — вищих органів держави, визначає принципи територіальної організації держави, фіксує основи правових статусів людини і громадянина, її юридично виражених взаємовідносин із державою. Як бачимо, йдеться про конституцію держави, а не суспільства. Саме такий характер має чинна Конституція України.
Очевидно, що будь-яка консти-гуція відіграє вагому соціорегулятивну роль. Проте навіть найбільш «соціалізовані» конституції є передусім основними законами держави. Ті їх приписи, котрі зовні адресовані суспільству, сформульовані у загальній формі, звичайно виглядають фрагментарними і, врешті-решт, відображають взаємодію суспільства та держави. У свою чергу, визначення конституції основним законом держави не означає підміну соціуму державою, одержавлення суспільного буття. Таке визначення засвідчує природу громадянського суспільства як такого, де саме суспільство і кожний індивід убезпечені від всебічного втручання держави, а остання є складовою політичної системи суспільства і не поглинає усі його сутнісні вияви.
Конституція як основний закон держави не утворює самої держави, а лише відповідно до різного за формою волевиявлення носія установчої влади встановлює засади її організації. У зв’язку з цим вона відіграє креативну роль стосовно державного механізму, насамперед його ключових ланок. Політичним завданням конституції є: утвердити суверенітет держави, закріпити встановлення або зміну державного ладу, констатувати міру наступництва у розвитку держави.
Не менш важливим є те, що конституція як основний закон держави встановлює, як зазначалось, основи взаємовідносин між державою, з одного боку, і людиною та громадянином — з іншого.
Василь Ворсуляк,
начальник управління юстиції в Косівському районі.
