З Україною в серці

Вицяцькувані ілюмінаціями дороги новітньої Польщі вже кілька годин заколисували нашу делегацію, навіть у полоні нічної візії демонструючи приваби європейського простору.

Ми їхали в гостини до доброзичливих людей, тому особливих турбот не генерували у звичну плинність часу і думок, та й передранкова сонливість закутувала у памороку підсвідомості. І тут, о четвертій годині ранку, звабу сну відігнали слова вітання Романа Кузеляка — нашого краянина, який за 50 кілометрів від м. Лохова зустрічав нас, демонструючи щирість у намірі послужити добрій справі на шляху порозуміння і співпраці двох небайдужих для нього народів.

Беззаперечно, що зустрітися у чужому краю з людиною однієї з тобою крові завше приємно, але з таким чоловіком, жертовним до самозабуття, —було ще й щастям, їдучи услід його автомобілю, позбувшись клопоту в пошуку дороги, можна було і подрімати. Але сон кудись відлетів, його заступила зацікавлена розмова. Ні, не про майбутні зустрічі та враження, а про Людину — найдовершеніше творіння Боже, для зустрічі з яким доводиться перетинати кордони. (Дивина, але час на самопізнання переважно отримуємо далеко від отчого порогу, хоч часто не з власної волі, знаходимося біла порогу самозречення.)

Дрімота розтанула у щирості слів, що зринали з уст Марії Миколаївни Гринюк — заступника директора Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ, однокурсниці п. Романа. Ми дізналися, що народився Роман Романович Кузеляк 10 квітня 1960 року в с. Слободі-Долинській Долинського району, в родині колгосп^ ників. Але любов до землі, до її щирості проявилася в слобідського юнака своєрідно — після закінчення восьмирічки романтика пошуку самореалізації у мистецтві привела Романа на навчання до Косівського технікуму на відділ художньої кераміки, який закінчив у 1988 році з відзнакою. Далі були служба в армії та кілька місяців роботи у колгоспі ім. Шевченка с. Ценява Рожнятівського району. Тільки бажання творити та жити у світі собі подібних — творців красивого і корисного — повернуло молодого Кузепяка до Косова. Вісім років відпрацював Роман Романович у Косівському художньо-виробничому комбінаті на посаді майстра-художника. Професійний ріст, пошук свого мистецького почерку привернули увагу до художника, і його було запрошено в 1994 р. до Косівського училища прикладного мистецтва, де до 2002 року завідував лабораторією художньої кераміки.

Чи то характер художника, що перебуває у постійному пошуку, чи посвіт долі, що розширював свої горизонти для мистецької реалізації п. Романа, але він погодився виїхати на роботу до Польщі в м. Прашка, на запрошення мера міста, щоб вчити його мешканців керамічних «штук». Сумно, але пошанування мистецьких надбань, зроджених талантом, член Спілки дизайнерів України, отримав у сусідній країні, громада якої створила йому не тільки умови для творчої праці, але й добрий рівень побуту. Крім права оживляти заворожену теплом майстерних рук глину, керівники польського самоврядування — бургомістр м. Лохова Мартін Бурнич та староста повіту Венгрув Кшиштоф Федорчук, охрестивши Романа Кузеляка «амбасадором», довірили йому право торувати стежки пізнання українців і поляків, руйнуючи комплекси неприязні та відчуження. Нашу делегацію, яку очолював голова райдержадміністрації Ярослав Шинкарук, часто дивував той рівень довіри, який польські очільники виявляли до нашого краянина. І, беззаперечно, цей «посол», забувши про власні інтереси, жертвуючи часом та ресурсами, як в мистецтві, до самозабуття, творив і творить середовище щирості і поваги до себе, а одночасно до української спільноти в душах польських друзів. Цей набуток Романа Романовича відчувався протягом всього часу нашої гостини, хоч повноту наших вражень від зустрічей та перемовин гнітила якась підсвідома вина перед цим талановитим чоловіком, розтривоженим нашою присутністю, але змушеним залишатися своїм серед мудрих чужинців.

Давайте через призму власної гідності пересіємо слова пана Кузеляка: «Тут я маю свободу мислення і самовираження. Мені комфортно, бо я тут потрібний. Працюючи вдома, я пережив чимало випробувань. Але так чи інакше я — українець, і мені хочеться і тут зробити щось корисне для України».

А що ми?…

Микола Васкул,
заступник-голови райдержадміністрації, член делегації.

Share