Село в кільці гір

Географія закінчується там, де починається метафорика. І від цього нікуди не дітися, коли починаєш говорити про Гуцульщину конкретніше — село Брустури.

«Наші долі криві, як дорога на Пістинь», — пише в одному зі своїх віршів поет Іван Андрусяк. І саме цим шляхом прийдеться їхати, аби дістатися пункту призначення, чи пак, мети. Але спочатку конче повернути на Шешори, а відтак проїхатися Прокуравою аж до перехрестя, де доведеться зробити вибір між легендарним Космачем, де загинув Довбуш і відбулися останні найтяжчі бої УПА, та чи менш відомим, але питомо своєрідним селом Брустури. Після довгих вагань все-таки віддаємо перевагу другому, хоча б тому, що про перше, щонайменше, випадало щось чути.

На самому початку треба сказати, що дорога на Брустури не так один із рівноправних шляхів, як поворот. До того ж ліворуч. Космач від Прокурави відділяється лише дорожнім знаком. Натомість, щоб потрапити до Брустурів, спочатку спускаєшся стрімкою крутою дорогою, перетинаєш міст, споруджений над річкою Брустуркою, проїжджаєш під височенною скелею, що хижо нависає над продовбаним у ній шляхом, піднімаєшся не менш стрімкою дорогою вгору і аж тоді бачиш табличку із написом «БРУСТУРИ». Відтак відкриваються гарні краєвиди, що для Гуцульщини є характерним, і помпезні цегляні будинки, хоча більшість — дерев’яні. Одно- і двоповерхові. Накриті шифером, бляхою, металочерепицею. Оббиті пластиком, вагонкою чи покриті штукатуркою, фарбою, спеціальною оливою. Кожен зокрема виглядає акуратно, елегантно, нерідко — розкішно. Але в своїй сукупності, враховуючи хаотичне розташування у просторі і різноманітність архітектурних композицій, є втіленням еклектики.

Ближче до центру села, ліворуч головної вулиці, не можна не зауважити каплиці, що споруджена довкола пам’ятного хреста, поставленого на честь скасування кріпосного права. На ньому кирилицею викарбувано: «Слава Богу, показавшему нам свьт вь день 3-го мая 1848 года». А це якраз вагоме свідчення, що вже у ті далекі часи жителі села були письменними і свідомими. За переказом, вони викопали велику яму, поскидали в неї реманент, засипали землею і над такою символічною могилою встановили цей хрест. В наші дні, щорічно, у Зелений понеділок у каплиці відбувається богослужіння. До слова, подібних пам’яток у населених пунктах ближчої чи дальшої географії не відслідковується.

А щодо церкви, то вона православна і знаходиться трохи далі, аж за невеликим базарчиком, потонувши за високими деревами так, що з приходом весни із-за зелених крон видніються лише куполи. Вознесенська церква є пам’яткою дерев’яної архітектури. Вона споруджена в 1787 р. і виконана у гуцульському стилі з дерева-кругляка. На території самого базару в останні роки зведена нова цегляна церква з урахуванням особливостей сучасної архітектоніки. Великої уваги заслуговують також дзвіниця та резиденція для священиків, побудовані 1796 р.

Щодо інших споруд громадського чи державного значення, то і приміщення сільради, і клуб, який зараз гордо йменується Народним домом, і школа, і амбулаторія збудовані за часів Радянського Союзу, а значить, на радянський штиб. Варто відзначити, що всі ці установи відремонтовані і знаходяться у дуже доброму стані. А от Брустурівська школа не відповідає санітарним нормам через занадто незначні розміри класних кімнат. Вона є загальноосвітньою, себто дає повню середню освіту і вона така чи не єдина на кілька довколишніх сіл. І як у минулому столітті, так і зараз, у старших класах навчаються діти і з Шешорів, і з Прокурави, і з Шепота.який розташований за Брустурами, а колись був одним із присілків Брустурів, дарма що більший у кілька разів. А далі сіл нема. Далі ліси, полонини, Ґрегіт… Але вернімося назад до Брустурів. «Село в кільці гір… Село, подібне на велетенську зелену колиску. Над ним — голуба парасоля неба. То тут, то там на схилах світліють жовтими стінами нові хати. Вільно, на повні груди дихають сонячним летом ліси на горбах, співають свою духмяну пісню трави. Звідкись долинає мелодійне подзеленькування дзвіночків — то пасеться на толоках худоба…» — так змалював свою малу батьківщину уродженець Брустурів письменник Микола Яновський, що трагічно загинув грудневого вечора двотисячного року у місті Івано-Франківську.

Перша ж письмова згадка про Брустури датується 1609 р., і серед місцевих істориків побутує думка, що заснували його вихідці з Угорщини, про що свідчить ряд угорських прізвищ, зокрема Міклаші — Миклащуки, Петраші — Петращуки. З давніх часів село славиться самобутніми майстрами-умільцями, в ньому живуть талановиті самоцвіти: різьбярі, мосяжники, ткачі, вишивальниці, боднарі, поширений такий унікальний вид мистецтва як вироби з сиру. У Брустурах живуть і творять цілі династії майстрів: Гасюки, Ванджураки, Петріви, Миклащуки, Тонюки, Шмадюки, Слижуки.

На сучасному етапі брустурівчани живуть завдяки заробітчанству і смерекам. Поняття «їхати в дорогу» глибоко вкоренилося у свідомість чи не всього Прикарпаття. Найбільш спритні гуцули гуртом скуповують у своїх одноплемінників їхні вироби і торгують ними по всій Україні та далеко за її межами. Але такі вояжі найперше потребують величезних психологічних затрат з усіма нелегальними перетинами кордону, фіктивними патентами. … Натомість рятують смереки. Себто їх вирубування і так само нелегальний продаж.

Перспективою для села є курортний бізнес, який поки що зовсім не розвинений. На відміну від згадуваних Шешорів, до яких за останні роки протягнули газ та інтенсивно ремонтують дорогу. Брустурам таке і не снилося. І це швидше позитив, бо газ все одно дорожчає, а жахлива дорога, можливо, хоч на трохи стримає туристів і дозволить зберегти Брустурам бодай дещицю своєї природності.

Василь Карп’юк.

Share