А ти не зробив нічого…
Київ… Дніпро… Монументальний пам’ятник великому Кобзареві українського народу з висоти гранітного п’єдесталу незворушно поглядає на безмежну красу весняного парку, тихомрійну панораму Славути.
Цієї весни минуло 195 років із дня народження та 148 років із дня смерті «велета у царстві духу», неперевершеного майстра слова — Тараса Григоровича Шевченка.
Переконана, кожен свідомий українець береже у своїй пам’яті бодай кілька рядків з багатої творчості письменника. Бо коли згадати бурхливе життя поета, котре Шевченко без вагань кинув на жертовник нації, залишається лише схилити голову у мовчазній пошані.
Але чи належно кожен з нас береже і цінує цю жертву? Чи усвідомлює сучасний українець той факт, що Шевченко, використовуючи свій талант, міг би жити у розкоші і достатку, час від часу складаючи хвалебні оди царю, разом із іншими підлабузниками і лицемірами? Думаю, ми не маємо права залишити це питання риторичним. Адже інколи закрадається сумнів: «А що сказав би Кобзар, глянувши «на свою славну Україну», дізнавшись про масовий занепад мови, за права якої боровся і якою писав? Що сказав би, зрозумівши, що пам’ять про славетну Гетьманщину більше не гріє серця людей, і що лише на Заході України можна спостерігати якусь дещицю збережених звичаїв і традицій?». Відповідь зрозуміла кожному…
Але, ще не все так погано, хоча багато патріотичних принципів і переконань молода Україна згубила під безжальними колесами чужої ментальності. Проте сонце ще так само кожного ранку піднімає свою золоту маківку над безмежними степами і родючими ланами нашої землі, даруючи надію на нове життя. Треба лише почати, наприклад, з мови. Очистити її від жахливих суржику і русизмів, викорінити недоречні «сленги», такі притаманні сучасній молоді, всіма способами намагатись популяризувати українську мову серед зрусифікованих регіонів. Так, є ще багато речей, що потребують вдосконалення і копіткої праці. Але легше своєю наполегливістю і ентузіазмом зробити спробу виконати духовний обов’язок перед Батьківщиною, ніж потім усе життя прожити з думкою, що хтось сміливий і безкорисливий віддав себе заради безсмертя суверенної України, а ти не зробив нічого, незворушно спостерігаючи, як ця жертва безславно гине у морі байдужості і зневаги.
Ольга Сенчук,
учениця 4 (8) класу Косівської гімназії-інтернату. Косів – Київ — Косів.
