Книги і Люди
Євген Баран
На початку 60–х років ХХ ст. відомий російський письменник Ілля Еренбург — серед іншого й автор повісті “Оттепель”, яка дала назву постсталінській епосі — видав три томи своїх спогадів “Люди. Годы. Жизнь”. Він провів бурхливе і насичене творче життя, на початку ХХ століття жив у Парижі, де зустрічався з відомими літераторами і художниками. Ці спогади й сьогодні читаються з цікавістю. Я ще не пишу спогадів, ніби й рано, але і не бачив стільки світу, аби писати про нього. Найдалі де був — це у Німеччині, тоді ще східній, і у Польщі, вже не народній…
Однак, що я можу робити, — добре, погано, але можу, — це писати про книги. Часто ловлю себе на думці, що я пишу про них, як про живих людей, у той же час я стараюся писати про людей, як про книги. Бо книги, доля книг є подібною до людської: вони народжуються, ростуть, старіють і вмирають. Це відома аксіома, але її не шкода зайвий раз повторити. Бо дуже часто ми над цим не задумуємося, віддаючи перевагу дружбі з конкретними людьми, інколи вірячи, що людська дружба — це назавжди. І чого гріха таїти — інколи подібне стається. Але наголошую — інколи, і дуже часто не з нами.
Мій батько був головою сільської ради ціле десятиліття — з кінця 50–х до кінця 60–х років. Через цю посаду він навіть відмовився від проживання у Львові, де як колишній офіцер хрущовської армії після демобілізації мав право працювати і жити. І ось коли його зняли з посади, — а зняли тому, що у якийсь із моментів він повірив у свою незамінність (тут нагадаю, що будь–який чоловік проходить випробування трьома речами: владою, грошима і жінками; щодо мого батька, то він не витримав випробування тільки жінками, з владою і грошима собі раду дав, вони його не змінили ні тоді, коли він був при владі і при грошах, ні тоді, коли ні того, ні іншого у нього не було; з жінками вийшло складніше…), — то першої неділі після відставки батьки пішли до когось у гості. Йти довелося попри чайну, де батько не раз пив і не з одним, і раптом батько каже матері, що треба було йти іншою дорогою, бо біля чайної стоїть багато хлопів, з якими він неодноразово пив, і зараз знову вони його покличуть. На що мати дуже спокійно відповіла: “Заспокойся, Михайле. Пили не з тобою, пили з посадою, яку ти обіймав”. Так і сталося, з батьком ніхто навіть не привітався, ніби й не знали його (це аж ніяк не характеризує з поганого боку батька, просто ілюструє споживацьку психологію людей).
Не кажу, що зі всіма стається щось подібне (можливі й гірші варіанти або “крутіші”, суті це не змінює), але цей епізод з батькового життя згадався мені тому, що книги — це єдині друзі, які ніколи не зраджують. Навпаки, — дуже часто зраджують їх. У дитинстві в кожного з нас є періоди, коли ми щось любимо вкрасти, привласнити. В одних це потім минає, в інших — так і залишається на все життя. Що я міг “потягнути” — то книжку. Пригадую у 8 класі забіг у клас по речі, коли нікого не було, і на сусідній парті побачив книжку О.Дюма “Три мушкетери”. Ця книжка й досі у мене, хоча мати мого однокласника, директор школи і мій учитель української мови та літератури, просила всіх повернути її, бо це був бібліотечний примірник. Пізніше я своїй директорці подарував не одну книгу, але так і не признався, що книгу О.Дюма поцупив я. І коли я сьогодні приїжджаю додому в село, то майже завжди беру цю книгу і перечитую декілька сторінок. Вона мені ніколи не набридає, навпаки вона завжди відчуває мій настрій і налаштовується на мене. Інколи з нею ще може конкурувати книга Яна Пшимановського “Чотири танкісти і пес” (фактичний польський варіант мушкетерів). Чому саме ця книга? Тому що це втілення моїх дитячих мрій про дружбу і вірність. І якщо цього, в силу різних причин, у мене немає — я не думаю, що цього у мене все–таки немає — то я ще й досі не втрачаю надії, що здобуду одне та інше.
Нещодавно я вичитав цікавий факт із життя О.Пушкіна. Коли він лежав смертельно поранений після дуелі і лікар побачив, що залишилося йому жити лічені хвилини, то запитав: “Може покликати друзів, попрощатися?”. Пушкін, а він лежав у своєму робочому кабінеті, обвів очима стелажі з книгами і промовив: “Прощайте, мої друзі!”, за мить великого поета не стало. Не міряю на себе величину Пушкіна, але міряю вірність і відданість книг. Тому, коли в якийсь із моментів свого життя мені бракуватиме розради, я прийду у кімнату, де на полицях чекають мене книги, і скажу: “Здрастуйте, друзі, ось я і знову повернувся до вас”…
Алкос
