Мій найвірніший приятель на ім’я зрада
Євген Баран
“Що на світі є зрада?”, — запитувала у одній зі своїх поезій молода київська авторка Оксана Самара, і відповідала: “Все на світі є зрада”. Недаремно ці рядки винесла епіграфом до свого роману “Зрада” Євгенія Кононенко. А відома російська акторка Тетяна Дороніна у передачі “Лінія життя” на запитання однієї глядачки як часто її зраджували, відповіла лаконічно просто: “Завжди”. І додала: “До цього треба ставитися спокійно. А вірність треба сприймати як благо, за яке потрібно платити тим же”…
Якщо перефразувати назву роману Роберта Мерля (“Смерть — моє ремесло”), то кожен із нас міг би сказати, принаймні самому собі, — “Зрада — моє ремесло”. Зрада — одна зі складових нашого життя. Ми нею частіше послуговуємося як вірністю. Вона додає інтриги, авантюри нашому життю, вона наповнює його сенсом, значимістю. Вона допомагає нам долати труднощі. Вона є нашою свідомою чи неусвідомленою провідною зіркою… Зрада є нашим найпотаємнішим і найвірнішим приятелем. Навіть, якщо ми створюємо собі кумира, не називаючи його ім’я вголос, це все одно буде вона — вічна, як небо, необхідна, як повітря, вогонь, земля і вода, наша кара і наше щастя, наш найвірніший приятель, ім’я якому Зрада.
Вже не пригадую, коли я відкрив у собі потребу у цьому приятелеві. Себто, я не пригадую, хто кого першим зрадив — я когось чи хтось мене. Се було так давно і майже неправда. Наша пам’ять не тільки нам шкодить, вона допомагає — допомагає позбуватися зайвих моральних комплексів. Уявіть собі, якби ми пам’ятали всі свої вчинки, думки, жести, слова. Боже, збав нас від необхідності ненавидіти і зраджувати самих себе.
Говоритиму про себе, бо і так деяким моїм знайомим видається, що я говорю про них (хочу таким знайомим нагадати банальну сентенцію: не ставте себе так високо, а мене — так низько). Була у мене знайома, ми в один час захищали свої кандидатські: я в Києві, вона у Львові, але на факультеті виставляли “могорича” разом. І так вийшло, що коли нас вітали з успішним захистом, то піднімалися ми разом — ох, вже ці галицькі “манси”! — дякуючи за увагу (?), — одним словом, дякуючи. Потім вже була робота, і час від часу ми спілкувалися — останні декілька років ми були майже сусідами, жили на одній вулиці. Потім додалася спільна радість (не дешева, як захист кандидатської, а справжня) — у мене народився син, вона мала мужність сама народити дочку. Потім були зустрічі, прогулянки в парку з дітьми, якісь “корпоративні” робочі моменти. В останній рік моя знайома захворіла, почали говорити про найстрашніше. Декілька разів зустрічаючи її, я запитував: “Як тримаєшся?”. Відповідь була стандартною: “Приймаю “хімію”, але твердять, що житиму” — в таких випадках мені згадувався мій батько, який помер від рака крові. Тільки єдиний раз він визнав переді мною, що вмирає: це було у день його смерті — 9 травня — коли я прийшов до нього в кімнату і запитав: “Як ви?”. Він подивився на мене втомленим, виболеним поглядом і відповів риторичним запитанням: “Ну що, Євгене, це мені вже п…ц?”…
Востаннє я зустрів свою знайому в червні на базарі, вона вийшла зі своєю донькою за покупками, і там зомліла. Тоді я її запитав, чи думала вона про майбутнє доньки. Вона подивилась на мене і спокійно відповіла: “Так, щось думала. Але я не збираюся вмирати”… У липні вона мені декілька разів телефонувала — пропонувала мені репетиторство, і жалілася, що багато грошей пішло на лікарство, а толку немає.
Якраз в переддень нашого професійного свята вона померла. Я знав, що вона у лікарні, але не відвідав її. Чомусь думав, що це їй буде важко, — мовби прощатися прийшов (знову забув батька, який в останні місяці чекав, що його відвідає двоюрідний брат, з яким зв’язувало найголовніше — дитинство, юність. Декілька разів, бачачи його у вікні, батько казав мамі: ”Підніми мене, бо йде Маркіян”, але Маркіян так і не зайшов, хоча вони не сварилися. А перед смертю батько сказав: “Я не хочу, аби на моєму похороні був Маркіян”. Коли ж він все–таки прийшов, я запитав татової сестри, цьотки Зоськи: “Що робити?”. На що цьоця, не маючи освіти, але будучи просто мудрою жінкою, сказала: “Не чіпай його і нічого не кажи”). Але тепер думаю, що я зрадив свою колегу. В чомусь найголовнішому і найсуттєвішому вкотре зрадив. Бо немає цінності найважливішої, як людське життя. І коли хтось про це забуває, змістивши для себе шкалу цінностей, — я хочу, аби вони просто згадали — у ту мить згадали, коли ще можуть поправити, а не тоді, коли лежатимуть на смертному одрі — про свого найщирішого і найвірнішого приятеля, ім’я котрому Зрада…
Алкос
