На барикадах з графоманією

Євген Баран

Якщо собі уявляти справжню літературу у вигляді селища галлів, а графоманів у вигляді римлян, які ніяк не можуть подолати це маленьке селище , — всі картинки із славетного мультфільму про галла Астерікса, — то, звичайно, автор цього опусу на стороні римлян. Єдине, що його відрізняє від інших, — принаймні, так собі наївно він думає, бо ніколи з цими іншими на подібну тему не говорив, — що він розуміє, по який бік барикади знаходиться.

Ця тема дуже драстична. Але у ній — не темі, а проблемі — ховається одна з найголовніших проблем сучасної літератури, — здрібніння постаті літератора. Прикладів більш ніж достатньо. Нещодавно відбулася заміна Голови оргкомітету по Шевченківських преміях. Чули? Нагадую. Івана Дзюбу замінили Романом Лубківським. Не маю сентиментів до Дзюби, але маю повагу до нього, бо й близько не зробив того, що зробив він. Але коли Дзюба був Головою оргкомітету, — то була бодай якась інтрига, — йшлося про оживлення процесу, й премії отримували ті, хто в іншій ситуації ніколи б її не отримав, — той же Шерех, Гнатюк, Пашковський, Римарук, Герасим’юк, Слапчук, Медвідь (не дивлячись на його психологічний шантаж), Матіос… Що стало причиною заміни цієї колосальної і контрастної постаті, — не моєму поколінню, тим більше не мені, — давати оцінку Івану Дзюбі (з іншого боку, тільки моєму поколінню й мені можна без упередження підійти до зробленого ним), залишилося таємницею, але поява на цій посаді, — будьмо відверті, — слабкого поета і непоганого перекладача (а Лубківський це продемонстрував, прочитавши свій опус про Помаранчеву революцію на презентації з приводу призначення), — знову відкидає українську літературу на задвірки суспільного інтересу.

Ми чинимо зло, приймаючи у Спілку письменників , — структуру застарілу й архаїчну, — “гамузом” людей, які пожвавлюють, — інтригують, — процес, але не посилюють літературу. Це перевитрати процесу, але ці перевитрати вбивають ідею справжньої літератури. Так само, як перевитрати політичних інтересів зводять до мінімуму естетичну значимість лауреатів Нобелівської премії з літератури.

Однак, виходу немає. І тоді доводиться за все нести плату. Кожен свою і на своєму рівні. Ось і я, — зоряна пилюка від зоряної пилюки, — розплачуюся за свою естетичну непринциповість, — то приятель просить, то сама людина наголошуючи на своїх фізичних вадах починає спекулювати , — при цьому я знаю, що доля Владислава Титова залишається долею письменника; якщо ми про нього не говоримо, це не означає, що його досвід треба забути (а літераторів з такою долею, — навіть на Прикарпатті, — є декілька: той же Нестор Чир чи Орися Яхневич), — потрапив у пастку: сьогодні мене звинувачують, підписуючись ім’ям–легендою повстанського руху на Західній Україні, у замаху на національні святині.

Отож і виходить, одні мене звинувачували у нацреалізмі, бо я дозволив собі покритикувати “вічно молодого класика Галичини”, інші — у замаху на національні святині. А я всього–навсього звичайний читач вічно живої і вічно молодої української літератури, яка існуватиме попри всі спроби звести її лише до табору римлян, себто до табору здрібнілих писарчуків, що себе уявляють у ролі Генерального Писаря війська Запорізького. Себто, у ролі Богдана Хмельницького…

Алкос

Share