Божевільний будильник
Євген Баран
Говоритиму про письменника. Так–так, саме про нього. Признаюсь, що “божевільним будильником” письменника назвав Віктор Єрофєєв у своєму останньому за часом написання романі “Хороший Сталін” (2004). Щоправда, він не дуже розшифровував цю гарну метафору, відзначивши, що письменник дзвонить, аби світ прокинувся, але завела його не письменницька турбота про стан світу, — таких дзвінків — море, а з іншого приводу. З якого саме, — Єрофєєв не сказав. Сказав лише, що письменник, перейнятий особистим, погано пропускає через себе хвилі, псує первісний задум, який зобов’язаний відтворити як носій. А все тому, що він погано чує.
Справді, вся проблема літератури у тому, що письменник погано чує. Він надто перейнятий своїм. Можливо тому, що маліє письменник як суспільний, моральний авторитет? Запам’яталося порівняно недавнє інтерв’ю російського актора Лева Дурова про особливості своєї професії, де він поділив акторів на три рівні. Перший — це аристократи, до них він зараховував В.Качалова, М.Чехова, М.Яншина, Е.Гаріна, Р.Плятта; другий — різночинці; сюди він зараховував акторів свого покоління: М.Ульянова, А.Баталова, В.Ланового, себе. Нарешті, третій рівень — “петеушники”, власне це покоління акторів, яке прийшло в кіно і театр у 90–х роках ХХ ст.
Цей дещо суб’єктивний поділ цілком можна застосувати і до письменницького ремесла. Ми боїмось у цьому признатися, але одна із суттєвих проблем літературного ремесла у здрібнінні письменника. Це вже не грецькі фігури богів, і навіть не сталінські гіпсові великани. Це черепки, “зоряна пилюка”, яка “пижиться” бути великою.
“А до якої категорії зараховує себе автор, — запитає читач, — якщо він такий безкомпромісний в оцінюванні?”. У всьому то й річ, що автор себе не оцінює, у крайньому разі оцінює найскромнішими балами. Бо справа не у тому, хто кого і як оцінює. Справа у тому, чому письменник не чує інших хвиль, крім своєї.
На жаль, літератори (не буду розписуватися за всіх) сьогодні не готові відповідати на це риторичне запитання, а тому і далі дзвонять, божевільно дзвонять про те, що їх болить. Коли ж вони почують голос іншого і зуміють його донести — бо найголовніше завдання письменника “донести голос”, письменник є “носієм чужого голосу”, — тоді напевне і література позбудеться своєї суспільної загумінковості та займе гідне їй місце.
Алкос
