Котляревський без надобности…
Євген Баран
На ці роздуми мене навела книга кіровоградського літературознавця Леоніда Куценка “Народу самосійні діти…”: Українська доля Дикого поля (Кіровоград, 2005. — 120 с.), у якій розповідається про піонерів українського культурного руху на Єлисаветградщині: Миколу Федоровського, Петра Ніщинського, Опанаса Михалевича, Івана Тобілевича, Олександра Тарковського, Євгена Чикаленка та ін. Читаючи ці гарні, майже іконні історії людей, які свідомо плекали в собі та оточуючих дух українства, жертвуючи своїм життям і матеріальними статками, знову повертаюся до такої затертої проблеми на українському грунті, як влада і культура.
Вкотре українська культура потрапляє у роль “п’ятого колеса” до воза української політики. Лише тоді, коли треба щось показати стороннім людям, що і ми, мовляв, не ликом шиті, з’являються якісь розмови про підтримку національної культури. Але тільки–но компанія проходить (а вона у кращому випадку має форму різного роду фестивалів, під час яких не так вже й контролюються кошти, — пригадую, років два тому колишній керівник нашої області прилюдно звинувачував своїх підлеглих у крадіжці коштів, для них, здається, цим звинуваченням і все обійшлося), все повертається на круги своя. Особлива недоля випала українському письменству: немає державної програми на підтримку вітчизняного книгодрукування, відсутній закон про меценатство, а Ліга українських меценатів перетворилася на якусь незрозумілу корпоративну структуру, в якій все залежить від волі однієї людини. І знову стає актуальним заклик Євгена Чикаленка, цього українського мецената і культурного діяча кінця ХІХ–початку ХХ століття: “Мало любити Україну до глибини душі, а треба любити її й до глибини кишені”.
Депутати–письменники теж не спромоглися відстояти інтереси української книги та українського письменства. Що змогли — це повидавати свої кількатомники: той же Михайло Косів, Павло Мовчан, Лесь Танюк, Володимир Яворівський… Правильно, якщо за общеє діло не виходить, то бодай своєму не пропадати.
В Івано–Франківську ситуація теж не краща. Патріотично налаштоване чиновництво, пообіцявши виділити кошти на видання книг місцевих письменників і оприлюднивши свої прожекти, раптом забуло обіцянки. Себто і виходить, що нашим гура–патрійотам, так само як і Пузиреві Карпенка–Карого “Котляревський без надобности”. Бо, виявляється, завжди є важливіші справи. Але ці важливі справи завжди були, є і будуть. Цікавить тільки: хто вирішує, що національна культура є вторинним і неважливим для розвитку суспільства?
Звичайно, це проблема з розряду вічних. Але коли ми шкодуємо гроші на книгу, то будьмо внутрішньо готові, що наших дітей і внуків, якісь мерзотники будуть затягувати у порноіндустрію. Нещодавно говорилося у теленовинах, що розкрили одну таку групу, яка задіювала у порнофільмах дітей з двох–трьох років. Так буває завжди, коли влада дає зрозуміти, що Котляревський їй без надобности. Тоді місце Котляревського займає всюдисуща гідра порноіндустрії. Святе місце порожнім не буває…
Алкос
