Дежа–Вю

Євген Баран

Пригадуєте класичну комедію польського режисера Ю. Махульського “Дежа–вю”, з не менш класичною фразою: “Хочу в тюрму в Странє Совєтов!”? Хоча я не граю роль професійного кілера Джона Полака, якого чудово зіграв польський актор Єжи Штур, що під личиною професора ботаніки нібито по дорозі на Суматру, де планує ловити метеликів, заїхав у Одесу провідати могилу свого батька, а насправді повинен виконати завдання чиказької мафії, і з ним у Країні Рад відбуваються неймовірні пригоди з кількаразовою втратою пам’яті (дежа–вю), інколи мені видається, що у мене ті самі проблеми з пам’яттю, що й у найманого вбивці із згаданого кінофільму. Це відчуття особливо посилюється у періоди чергових політичних виборів в Україні.

Здається тільки недавно ми всі пережили політичне цунамі, яке чомусь у нас називається не “Каталіна” чи “Іван”, а дуже просто і безпосередньо — “президентські вибори”. Країна була на межі громадянської війни, і тільки якась Божа опіка недопустила крайнощів, а ще внутрішня психологічна мобілізація простих громадян, які відчули всю серйозність і вагу політичної відповідальності, чого ніяк не скажеш про наших “провідників”.

Ми недовго тішилися ейфорією перемоги. Її, як і в 1991 році, не було. Єдиний позитив революції — поки що — вона ще не пожирає своїх творців. Політичні скандали і “розлучення” виглядають ще цивілізованими на тлі подібних дійств: у тій же Грузії прем’єр–міністра прибрали, урочисто поховавши в пантеоні грузинських героїв; нашого ж, при всій авантюрності її характеру, лише відправили у відставку.

Але парадокс ситуації полягає у тому, що, не дивлячись на глибоке суспільне розчарування від дії нової влади, суспільство, яке хоче бачити перспективи свого українства, змушене буде підтримувати цю владу, яка так швидко забула про свій народ (мені робиться ніяково, коли Президент у виступах дозволяє собі псевдобатьківську опіку: “мій народ”, “моя нація”, — йому ще треба заслужити право так говорити). Бо дивлячись на так звану опозицію (Янукович, Медведчук, Вітренко, Кравчук & компанія), всі прекрасно розуміють, що їхнє повернення означатиме поразку національну і моральну. Додається сюди “вічний” фактор — путінська Росія, яка не змирилася із поразкою 2004 року , не визнає її, що означає, що вона прагне реваншу.

Спроба тріумфального відзначення Помаранчевої революції не вийшла. А ще крім того, Президент чомусь настирно підкреслював святкування не “річниці”, а “роковин”. Хтось би йому пояснив, що про “роковини” говорять у контексті смерті чогось чи когось… Можливо, він хотів сказати про перші роковини смерті кучмівського (кумівського) режиму?..

Виступ Президента на Майдані був блідим і не конкретним. Не визнано помилок оточення, про звинувачення в корупції сказано як про бездоказові. Не здивуюся, якщо Порошенко, Червоненко, Третьяков і Жванія знову опиняться у виборчому списку “Нашої України”, принаймні, вони нікуди не дінуться, бо затрачені гроші на “революцію” повинні не тільки відбити, але й примножити. При цьому всі розуміють, що обличчя пострадянського олігарха, — це обличчя кримінальне (відома фраза Форда: “Не питайте мене, звідки я взяв перший зароблений мільйон, і я буду справно платити податки з подальшого прибутку”).

26 листопада почалися офіційні парламентські перегони. Сумно, що у них втягується народ. Бо це означає чергове повернення “на круги своя”. Одні ще вірять, інші пруться до влади. І їхня аргументація, мотивація утримання при владі приводять до сумного висновку, що влада у нашій країні й далі залишається самометою. Про державні інтереси це покоління політиків ще не готове думати. А тому, дивлячись на ці запінені словесною любов’ю обличчя, знову мене не покидає відчуття дежа–вю… Краще би я вже ловив метеликів на Суматрі і час від часу відвідував могилу батька в Одесі…

Алкос