Порнографічна сутність правди
Євген Баран
Мені пригадалася школа початку 70–х років, коли до нас на урок літератури прийшов інспектор райвно. Учитель захотів показати, що учні 4 класу пройшли добру школу атеїстичного виховання, — недаремно ж на різні релігійні свята за нами ганялися вчителі довкола церкви — і запитав у нас: “Чого люди святкують так звані Різдвяні свята?”, очікуючи відповіді про народні пережитки. На що я швидко підняв руку і відповів: “Тому що тоді народився Ісус Христос!”. Треба було бачити реакцію вчителя та інспектора. Вже тоді я зрозумів, — щось негаразд у нас із правдою. Виявляється, вона не потрібна, принаймні не потрібна у тій мірі, і в тому форматі, які складають її внутрішню суть…
Цей випадок мене мало чого навчив, бо я і далі говорив правду тоді, коли її найменше хотіли чути. Поки не зловив себе на тому, що якоїсь правди про себе я теж не хочу чути. Це позбавило мене ореолу правдолюбця, але не перекреслило внутрішнього бажання шукати і говорити правду. І якщо я це роблю не завжди, — на жаль, я це роблю не завжди, — то тільки тому, щоби не виглядати кращим чи гіршим за інших.
Дивна річ. Всі ми прагнемо правди, але в якийсь із моментів починаємо наповнювати її різноманітними відтінками, починаємо у найкращому випадку говорити її дозами. Цікаво, якого відтінку сьогодні правда у нас? І яка доза подачі?
Нещодавно мій приятель образився на те, що я в черговий раз сказав правду про нього — він багато пише, власне заробляє писанням, але постійно підкреслює, аби я не афішував його заробітчанство (це при тому, що продукт своєї праці він розсилає знайомим з проханням позитивного відгуку і у бібліотеки). Вкотре я стаю перед дилемою, — або говорити правду і не мати друзів, або мати за друзів тільки книги (що зрештою, поволи, але неухильно стається).
Колись наївно я твердив, що література мені подарувала друзів. У кращому разі вона може мені подарувати себе, друзів може подарувати реальне життя. На жаль, я його недостатньо знаю, аби набути друзів…
Не кажу про повальну брехню, яка панує у світі, і панує світом. Це було би надто примітивно і десь навіть наївно. Але інколи я себе ловлю на думці, що нам давно пора відкривати у містах і селах, крім різних розважальних і корисних закладів (таких як банки, аптеки, ресторани, кафе, будинки розпусти etc.), Будинки Правди. Аби кожен з нас за відповідну плату міг прийти і розказати про наболіле. А потім вийти на вулицю і тішитися життю. Тішитися, що вона є таки, — ця болюча і нікому не потрібна Правда…
