Ваші діти — це не ваші діти
В наш стрімко випереджаючий себе час, коли увага простих українців
прикута до верховнозрадних кулуарних міжусобиць, призабуваються часи кобзарів, які співали про те, що бачили поруч. А співати є про що, особливо, коли справа стосується підростаючого покоління — майбутнього нашої держави.
На роздуми мене надихнула випадково почута полеміка учнів всіма шанованого косівського навчального закладу, де пріоритетними завданнями є формування здорової, всебічно обдарованої, комунікативної особистості. Діти жваво обговорювали негласний, але суворий інструктаж поведінки на кожен день:
- під час уроку суворо заборонено хотіти справити природні потреби. Це в той час, коли температура в навчальному кабінеті не перевищує 14 градусів, а надворі — зима, і фізіологія бере своє;
- заборонено повідомляти батьків про випадкові зміни обставин за мобільним телефоном. Бо набагато краще з цим завданням справиться дисково-крутіжний апарат, до якого, аби добратись, треба здолати кілька рубежів. Так можна проґавити і похорон сусіда, який няньчив дитину в дитинстві та помер від наглого інфаркту;
- в їдальню без рушничків – заборонено, бо мікроби починають злісно самовідтворюватись.
І ще низка таких «не можна», «заборонено», «табу». Проте життя чудове і прекрасне, особливо, коли до нього підійти з доброзичливим гумором. Бо де ще станеш співучасником театрального дійства, коли вчителька, переповнена нестерпного бажання конфіденційно справити нужду, попросить двієчника постояти на «шухері», щоб хтось не зайшов. Бо дверей закрити за собою немає можливості, оскільки безгачковий туалет, майже як у Дюма, — один на всіх.
Ви усміхаєтесь?! Діти теж.
Вельмишановні громадяни-начальники, хотіли би сказати вам учні:
- якщо супутницею дитини є постійна режимна нетерпимість, вона вчиться відчувати себе винною;
- якщо дитину супроводжує деструктивний критицизм, вона вчиться засуджувати;
- якщо дитину оточують постійна ворожість і негативні очікування, вона теж вчиться боротись за себе;
І, навпаки.
Коли дитину схвалюють, вона вчиться подобатись самій собі. Якщо підтримувати учня, він вчиться знаходити в світі любов…
Згадую одну чудову книгу, де автор виражає свою ідею так:
«Ваші діти — це не ваші діти. Вони дочки і сини життя, що продовжується саме для себе. Вони приходять через вас, але не від вас, і таким способом вони з вами, хоч і не належать вам.
Ви можете давати їм свою любов, але не свої думки, оскільки в них є свої власні думки.
Ви можете відвідати і контролювати їх тіла, але не їх душі, оскільки їх душі мешкають в домі завтрашнього дня, який ви не можете відвідати навіть в своїх снах.
Ви можете намагатися уподібнитись їм, але ніколи не заставите їх стати такими, як ви. Бо життя не йде назад і не чекає вчорашнього дня.
Ви — лук, з якого ваші діти, як живі стріли, посилаються вперед!»
Михайло Гривич,
м. Косів.
