Феномен “Гуцульського мистецтва”

Ігор Пелипейко

1921 рік. Поразкою закінчилася Українська Національна Революція. Українські землі роздерті сусідніми державами — більшовицькою Росією, Румунією, Чехословаччиною. Тут, у Галичині, панує повоєнна розруха. Гуцульщина шокована жорстокою розправою польського війська над горянами, які рік тому повстали проти польської окупації. Польські жовніри й досі проводять каральні операції, щоб залякати гуцулів. Мешканці гір потерпають від страшних злиднів, безробіття, голоду, ширяться хвороби, — тиф, туберкульоз…

У цей час до Косова прибуває невелика група колишніх вояків армії Української Народної Республіки та політичних діячів УНР, щойно звільнених з-за колючих дротів таборів для інтернованих у Тарнуві та інших містах Польщі. Перед ними постає питання: “Як вижити? Не лише їм. Як вижити гуцулам, як полегшити долю цих синів гір, славних віддавна і своєю волелюбністю, і своєю талановитістю?

І ось через рік, у вересні 1922 року, в Косові засновується Кооперативне товариство з амбітною назвою “Гуцульське мистецтво”. Ця назва багато до чого зобов‘язувала. Вона підкреслювала: метою товариства, чи спілки, як його частіше називали, є не якісь комерційні інтереси, а підтримка й розвиток народної мистецької творчості. Може в цьому виявлявся романтизм, властивий українській ментальності, високий ідеалізм, щира віра в силу і непоборність краси і добра?

Щось подібне вже було. У січні 1919 року, коли Україна знемагала в нерівній війні і з більшовиками, і з денікінцями, і з Польщею, Головний Отаман Симон Петлюра доручив композитору й диригентові Олександрові Кошицю створити Українську Республіканську Капелу (перейменовану згодом в Український Національний Хор) і виїхати з нею за кордон, щоб через нашу пісню нести народам вістку про нікому тоді не знаний український народ, який бореться за те, щоб бути вільним господарем на своїй вільній землі. Українська пісня мала засвідчити високу духовність цього народу, його талановитість, глибоке відчуття ним краси.

Спілка “Гуцульське мистецтво” була не просто етнографічним, а патріотичним проектом. Її засновники мали за одне з головних завдань показати світові — і, насамперед, своєму народові, зневіреному після поразки національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. — неоціненні скарби його духу, багатство й різноманіття талантів, вдихнути віру в те, що такий духовно багатий народ неминуче вибору кращу долю.

Що це було справді так, видно з того, що серед засновників Спілки не було жодного підприємця! Хто ж були ті засновники?

Це, насамперед, Михайло Прокопович Куриленко (1885-1940 ????), родом з м. Коропа, що на Чернігівщині. Він здобув педагогічну освіту в Києві, потім учителював, був директором педагогічного училища в м. Ямполі повітового училища в кам‘янці-Подільському. Його обрано членом Центральної Ради, а уряд Директорії призначив його в 1919 році комісаром УНР на Поділлі. За своїми політичними поглядами він належав до правого крила, гостро виступав проти участі в уряді Директорії соціалістів, вважаючи, що загравання з “червоними” завдасть Україні шкоди, що й справдилося. Куриленко багато зробив у справі підтимки, а потім орятунку тисяч учасників антирумунського повстання на Хотинщині в 1919 році, метою якого було приєднання цієї території до УНР. Як відомо, радянські історики, фальсифікуючи історію, згодом оголосили Хотинське повстання боротьбою… за радянську владу (до речі, таку саму “операцію” проробили вони й з Гуцульським повстанням 1920 року). Наприкінці 1920 року м. Куриленко назавжди покинув Велику, як тоді казали, Україну і після перебуванні в польському таборі для інтернованих, прибув до Косова, куди, нелегально перейшовши кордон, незабаром приїхала й його родина — дружина та двоє малих дітей. Емігрантами стали й брати М. Куриленка Василь (у 1920-1930 рр. — культурно-громадський діяч на Закарпатті) та Петро (помер у США, був регентом хору в кафедральному соборі Митрополита Мстислава).

Таке громадянське обличчя людини, що стала директором підприємства “Гуцульське мистецтво”. Залишається додати, що ще в 1923 році М. Куриленко клопотався про відкриття в Косові школи гуцульського мистецтва. Польська влада не дозволила, оскільки викладання в цій школі передбачалося проводити невизнаною нею українською мовою. Свою давню мрію він здійснив в листопаді 1939 року, ставши першим директором Косівської промислової школи гуцульського мистецтва (тепер це Косівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва). Та на нього вже кували кайдани “славні чекісти”, кати з НКВД, яке прийшло на наші землі з Червоною армією у вересні 1939 року.

Другий із грона засновників — Володимир Гнатюк (1871-1923), видатний учений-етнограф, етнолог, фольклорист, дослідник Гуцульщини, співпрацював у Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка з І. Франком та М. Грушевським. Він робив усе, що міг для підтримки народного мистецтва Гуцульщини та його майстрів. Став не лише одним із засновників Спілки, а й дбав про збереження народних традицій у її виробах, пропагував у пресі досягнення, особливо щодо килимарства. А ці досягнення з‘явилися швидко: вже через два роки після заснування Спілки влаштували у Львові виставку гуцульських килимів власного виробництва.

Отець Юліан Герасимович (1856-1932) був парохом у с. Старому Косові. Походив з давнього галицького священицького роду. Був не лише душ пастирем, а й просвітянином, дбав про піднесення свідомості селян, любив народні різьбу, вишивання. Його донька Ганна стала знаменитою вишивальницею і …………………….. килимів та інших тканих виробів, згодом викладала в Косівському училищі прикладного мистецтва, в яке перетворилася промислова школа.

Володимир Лаврінський (1883-1966), випускник правничого факультету Львівського університету, косівський суддя. Щоправда, суддя досить дивний, бо дбав не лише про правосуддя, а й про економічний стан українського населення. Спільно політемігрантом Семеном Богданом (який потім загинув у совєтському концтаборі) заснував “Народну касу”, — щось на зразок кредитної спілки для підтримки селян та ремісників. За власні кошти організував при Народному Домі в Косові столярську школу, запросивши на викладання випускника Коломийської школи деревного промислу Михайла Фединського. з цієї школи вийшли найкращі столярі Косова середини ХХ століття. А прро дух, який панував у школі, свідчить те, що три її вихованці — Василь Лелет, Діонезій Кифорак та Степан Стринадюк були страчені більшовиками в 1941 році, як члени ОУН. декількох вивезено на Сибір. Микола Гавриш, один із наймайстерніших столярів, вже у 80-х роках був засуджений до семи років ув‘язнення з конфіскацією майна за те, що всупереч забороні, виготовляв сакральні речі для церков. 72-річного майстра від в’язничної камери врятувала горбачовська “перебудова”…

Офіційно головою спілки “Гуцульське мистецтво” був Петро Роднюк (1873-1944). Суддя, а потім адвокат, він відзначався невтомністю в праці на громадській ниві. Заснував по селах читальні “Просвіти”, очолив комітет з будівництва в Косові Українського народного дому (двічі, бо перший, збудований ще в 1911 році, спалили солдати “єдіной нєділімой” під час Першої Світової війни). Це з його ініціативи та під його керівництвом у Косові в 1914 році встановлено пам‘ятник Т. Шевченку, а в 1928 році відновлено (бо його знищили польські жовніри в 1919 році). Він організував товариство “Сокіл”, де під прикриттям спортивних занять здійснювалося національне виховання. Тож, не дивно, що людина таких організаторських здібностей стала головою кооперативного підприємства.

Такими були засновники. А співробітники?

У 1922-1923 роках у бухгалтерії Спілки працював, заробляючи кошти на майбутнє навчання в університеті, недавній старшина української армії зі ще не загоєним пораненням Степан Скрипник (1898-1993), небіж С. Петлюри. Він тепло згадував про ці роки, відвідавши Косів у 1990 році вже як Патріарх УАПЦ Мстислав.

Тут працював від 1922 по 1939 рік і політемігрант Павло Романюк (1882-1954), недавній комісар УНРу м. Кам‘янці-Подільському. Його син Леонід відзначився як військовий діяч УНР, емігрував до Чехословаччини. На Закарпатті його досі пам‘ятають як громадського діяча, журналіста, посла Сейму Карпатської України в 1939 році. Був він одним із керівників ОУН. У середині 1930-х рр. У бухгалтерії “Гуцульського мистецтва” стала працювати Анна Когут (1899-1989), дочка священика, письменника, громадського діяча з Тернопільщини о. Володимира Герасимовича. Випускниця філософського факультету Карлового університету у Празі (Чехословаччина), вона не могла знайти роботи за фахом. Але палко любила українську пісню, мала неабиякий талант диригента. У Косові створила декілька хорів (жіночий, чоловічий, дитячий), які виступали з великим успіхом навіть у Львові, а в 1940 році дитячий хор під її керівництвом викликав захоплення, виступаючи в Києві в оперному театрі у присутності партійно-радянського керівництва на чолі з М. Хрущовим.

Навесні 1944 року А. Когут стала членом ОУН, пішла в підпілля, де керувала підпільними хорами та хорами УПА. Сама складала пісні, підпільно видавала збірник патріотичних пісень. Десять років ця тендітна жінка жила підпільно. Її схопили в Коломиї, і військовий трибунал засудив її на 25 років каторжних робіт з позбавленням в правах на 5 років. Правда, без конфіскації майна, бо, як з‘ясувалося в суді, його в неї не було… близьким до Спілки був і її чоловік Федір Когут, колишній старшина УГА, також випускник Празького університету, талановитий різьбяр. Його вбили в 1945 році в с. Яворові енкаведисти.

Спілка швидко зажила доброї слави. Її вироби, насамперед килими, виготовлені з місцевої вовни, фарбованої лише природними барвниками, знаходили добрий збут не лише на території Польщі, а й за кордоном. Особливим успіхом користувався так званий мазепинський килим, з орнаментом, запозиченим з диво уцілілого фрагмента килима з палацу І. Мазепи в Батурині. Такий килим придбано для королівського палацу в Стокгольмі (Швеція), де він зберігається й досі.

Про обсяги килимової продукції свідчить й те, що, наприклад, у 1934 році на виробництво килимів використано 2838 кг. Вовни та 548 кг. Конопель (на основу). Крім килимів, виробляли й меблі, різьблені речі, кераміка. Зі Спілкою співпрацювали такі відомі народні майстри, як різьбярі брати Юрій та Семен Корпанюки, Василь Девдюк, Володимир Гуз, ткач Микола Ганущак, вишивальниця Ганна Герасимович, гончарка Марія Цвілик та інші.

Висока мистецька цінність виробів Спілки була зумовлена в значній мірі співпрацею народних майстрів та професійних митців найвищого класу. М. Куриленко запросив до проектування та консультацій багатьох художників Галичини. Серед них Олена Кульчицька, славна малярка й графік, випускниця віденської художньо-промислової школи; Святослав Гординський — графік, маляр, що здобув мистецьку освіту у Львові, Берліні та Парижі; Ярослава Музика, що навчалася графіки й малярства в Парижі. Долучилися до співпраці з “Гуцульським мистецтвом” і художники-політемігранти з Великої України, зокрема чудовий графік Павло Ковжун, який здобув мистецьку освіту в Києві, графік Роберт Лісовський, випускник Берлінської Академії мистецтв, живописець і графік Петро Холодний (син), який навчався в студії пластичних мистецтв в Празі, а згодом у Варшавській Академії мистецтв; живописець і графік Микола Бутович, який студіював мистецтво у Празі, Берліні та Лейпцигу.

Досі не досліджено взаємовпливу, якого зазнали в процесі творчого спілкування, з одного боку, митці-професіонали європейського рівня, а з іншого — майстри народного мистецтва. В усякому разі перебування на Гуцульщині збагатило художників новими мотивами, темами, у всіх їх з‘явилися графічні чи малярські твори гуцульської тематики. Високий професіоналізм відчувається в “куриленківських” килимах, меблях. Виготовлених з участю графіків та живописців.

Названі вище митці відзначалися високим патріотизмом, що теж зближувало їх з М. Куриленком та співзасновниками Спілки. Більшість їх у роки Другої світової війни емігрували далі на Захід. Я. Музика, що залишилася, потрапила в жорна комуністичних репресій: її засуджено на 25 років ув‘язнення за безглуздим звинуваченням… у тероризмі. Лише О. Кульчицьку якось оминула пильна увага совєтських каральних органів.

Трагічна доля чекали М. Куриленка та його сім‘ю. З приходом “перших совітів” “Гуцульське мистецтво” було націоналізоване і перетворене в звичайну артіль з плановим виробництвом. Родину Куриленків вигнали з квартири, яку вони займали. Їм дав прихисток у своєму домі на Москалівці Дмитро Мартинюк, власник невеличкої крамниці і повітовий провідник підпільної ОУН. Та ненадовго: незабаром М. Куриленка арештували. Подальша його доля точно не відома. Були чутки, що його закатували у косівській камері попереднього ув‘язнення і нишком вночі закопали під горою Голицею у скотомогильнику. Дружина Д. Мартинюка Ганна розповідала, що їй у цьому зізнався фірман. Якому енкаведисти доручили поховати колишнього директора “Гуцульського мистецтва”. За це фірманові дали светр закатованого; цей предмет одягу й пізнала на ньому Г. Мартинюк. Офіційну версію загибелі М. Кириленка й досі береже в таємниці вже не совітський КГБ, а українська СБУ… Родину М. Куриленка вивезено в Сибір (аж двічі), де й померла його дружина Валентина Іванівна, яка зібрала велику колекцію зразків гуцульської вишивки. Цю колекцію зберегла її дочка Ірина і привезла в Україну після відбуття другого заслання.

Репресій зазнали й інші, причетні до “Гуцульського мистецтва” люди, крім уже названих. Більше десяти ткачів-килимарів засуджені на смертну кару, як члени ОУН. Робітник Микола Туряньський отримав 25 літ як вояк УПА, хоча він цілком легально проживав і працював у Косові. Упродовж цілих десятиліть колишні робітники Спілки боялися писати про свою роботу в Спілці у своїх особових справах, адже робота “у Кириленка” була, з погляду комуністів, “чорною плямою” в біографії. Мені відомі люди, які навіть попалили фотографії, на яких вони були зображені в товаристві директора “Гуцульського мистецтва”…

Комуністична влада знищила все, що нагадувало б “Гуцульське мистецтво”. Знесено будинок, у якому воно розміщалося. Зруйновано оригінальний виставковий павільйон, що був архітектурною візиткою міста, натомість поставлено танк Т-34…

Наведені тут факти свідчать: Косів у 20-30 роках ХХ століття був одним із осередків не лише мистецького життя, а й національно-патріотичної діяльності. ………………….., не будучи виразно партійною, об‘єднувала і політичну еміграцію, і майстрів народного мистецтва. Осердям цієї діяльності стала спілка “Гуцульське мистецтво” — яскравий зразок патріотичного підприємництва та реальної підтримки й розвитку народного мистецтва Гуцульщини.

Прикро, що за півтора десятиліття незалежної України не знайшлося патріотично настроєних підприємств, які б по-діловому зайнялися допомагати народним митцям і в постачанні сировиною, і в збуті їхніх виробів, і широкою рекламою гуцульської народної творчості в світі, як це робили у 20-30 роках минулого століття в умовах чужої держави організатори й співробітники першого в історії українського художньо-промислового кооперативу “Гуцульське мистецтво”.

Літературний альманах «Алкос», №2-3, 2005 рік.