У боротьбі за українську державу
80 років тому, з 28 січня по 3 лютого 1929 року, у Відні відбувся Установчий Конгрес українських націоналістів, який виробив ідеологічні, програмні та статутні основи Організації Українських Націоналістів (ОУН). Його учасники — 28 делегатів та 2 гостей — в основному з еміграції; тільки четверо: С.Ленкавський, С.Охримович, Я.Барановський та Є.Зиблікевич — з українських земель. Обрано Провід, який очолив полковник Є.Коновалець.
Початки українського організованого націоналізму відносяться до 1891 року, коли в Полтаві було засновано Братство Тарасівців. Наступна спроба —1900 рік, Харків, створення Революційної української партії з маніфестом «Самостійна Україна» М.Міхновського.
Саме від його публічної діяльності український національний рух переріс у політичний, обґрунтувавши право України на самостійну державу. Над ним глумилися і насміхалися сучасники. Але коли ідея самостійності зреалізувалася у формі УНР, то саме вони її очолили, відправивши М.Міхновського на румунський фронт, аби «не заважав їм розбудовувати державу».
Після поразки Перших Визвольних змагань у 1920 році під проводом Є.Коновальця постала Українська Військова Організація (УВО), яка стала програмним фундаментом для ОУН як самостійної політичної сили.
Передумовою стала також поява у 1926 році праці Д.Донцова «Націоналізм», де скристалізувалися ті ідеї, які витали в суспільстві. До того часу сам термін «націоналізм» був рідко вживаним в Україні, і тільки агресивний наступ марксистського інтернаціоналізму, що заперечував саме існування нації, активізував цей процес. Д.Донцов пропагував культ волі та сили.
Членами ОУН завжди були студенти та молодь: у 1939 році організація нараховувала більше 20-ти тисяч людей.
Для ОУН характерний дух самовідданості та фанатичної самопосвяти національній справі. Вважалося, що основою національного розвитку є людина — особистість, яка змагає до чину. Її воля повинна бути спрямована на будівничий процес. Не порив заради пориву, а вольова напруга в ім’я віковічних прагнень української нації, тобто: людина — нація — держава.
Є.Коновалець розробив системні положення для української армії, яка мала бути залежною лише від рішень Президента (Гетьмана), основна мета якої — захищати українську державність.
ОУН прагнула відстояти державу, спроможну захистити насамперед саме існування держави, а отже, — свободу громадян. Будучи невід’ємною часткою рідного народу, організація принесла на вівтар його свободи щиру працю кількох поколінь та численні жертви своїх членів.
Сьогодні доля України вирішується в Україні, триває боротьба. І саме націоналісти захищають інтереси українців. Зараз багато говорять, що воля та незалежність прийшли нам легко, без битви, крові та насильства. Але це хибні міркування. Згадаймо тільки 1917-1920 роки, 30 червня 1941 року, 60-ті роки XX століття… аж до 24 серпня 1991 року. Між цими датами — роки важкої боротьби, голодомори, війни, репресії. Це десятки мільйонів жертв, вбитих та закатованих. Скільки вистраждала нація, але українці вижили, збереглися, довівши світові, що мають право бути господарями на власній землі.
За роки незалежності з’явилося нове, національно свідоме покоління, яке отримує добру освіту на засадах європейських цінностей, а не на мертвих догмах комунізму. Це покоління повинно витіснити із владних структур представників комуно-ліберальних ідеологій, які керуються власними інтересами. Наша українська дійсність показує нам національно несвідоме обличчя пересічного українця, і, як наслідок, неукраїнську владу.
Націоналісти не були суто політичним явищем, вони завжди відстоювали культуру та духовну ідентичність нації. Основа націоналізму — тисячолітні традиції українців, за які боролися і гинули наші предки. Треба продовжувати справи, які якнайповніше сприяють піднесенню національного духу. Опора цьому — наші традиційні громадські організації: «Просвіта», спортивні товариства для молоді, тощо. Слід пам’ятати, що саме церква завжди була творцем духовних цінностей, а українське священство гармонійно пов’язувало справу духовну і національну.
Український народ завжди пам’ятатиме та шануватиме імена тих патріотів, які вище понад власне життя ставили боротьбу за національні права.
М.Сціборський, Д.Андрієвський, С.Ленкавський, О.Ольжич, С.Бандера, З.Коссак, Р.Шухевич, Л.Ребет, вояки УПА — наша гордість. В їхніх іменах — безсмертя націоналізму. Пробуджуймо в собі віру у власні сили і власну правду, будьмо повними любові до своїх та свідомими національної пам’яті минулих поколінь.
М. Міхновський писав: «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас, і поки хоч один ворог-чужинець лишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю. І пам’ятаємо, що слава і перемоги — це для борців».
Роман Матейчук,
депутат районної ради
