Вибір

Нещодавно увага усіх привернули вибори президента США. Це був не просто здоровий спортивний інтерес, який спонукає уважно спостерігати за будь-якими перегонами — чи то коней на іподромі, чи то болідів «Формули-1», чи то яскравих постатей у політиці.

У цих виборах мене вразило те, як американці ставились до них. Шість годин стояли виборці в черзі до виборчих кабін у Каламбусі, штат Огайо. В основному стояли студенти, для яких природніше було б кинути все і посидіти в кафе з коханою дівчиною чи піти на пиво.

Стояли, бо їм не байдуже, кому вони доручать забезпечувати умови їхнього добробуту та й, зрештою, життя. Дивна позиція наших політичних оглядачів, які під час тих політичних перегонів акцентували увагу на кольорі шкіри кандидатів чи приналежності їх до однієї чи іншої партії.

Навіть пересічний американець уважно вчитувався у кожний рядок програми, вслухався до кожної репліки претендентів. Заяви, виступи, дебати розглядали під мікроскопом: як демократ і республіканець мають намір вирішувати ту чи іншу проблему. Виборців цікавили проблеми цілком конкретні.

Звісно, на першому місці — заходи з урегулювання економічної кризи, далі — податки (зростатимуть чи зменшуватимуться, які саме), потім — удосконалення системи страхової медицини (30 мільйонів громадян мають проблеми зі страхуванням), потім — соціальне забезпечення, потім — війна в Іраку, потім — ціни на бензин, потім, чомусь,— ставлення до релігії, потім — тероризм… Кандидати пітніли, мучились, роз’яснювали, уточнювали, намагаючись не заплутатись у свідченнях. Демократія, хай їй дідько!

А ми дозволили своїм політикам забути про свій обов’язок, свою роботу. Вони перетворились на дуже дорогих клоунів, які на очах всього світу або б’ють один одному фізіономії, або ламають дорогу апаратуру (до речі, за наші гроші придбану) «Рада», або вправляються в обливанні один одного помиями, демонструючи усім свою некультурність, професійну неспроможність, незнання елементарних правил ведення перемовин, відсутність вміння знаходити спільну думку.

Демократія — це не анархія і не відьомський шабаш одурілих від грошей можновладців, які готові кидати кошти лише на те, щоб довше тривав безлад, бо у мутній воді легше рибку ловити. Демократія — це тверде розуміння ситуації, вільне висловлення думки і пошук виходу з кризи, і політичної, і економічної. Та, на жаль, наша політична еліта, засліплена жадобою влади, влаштовує бенкет під час чуми.

А є ще плакальниці, які оплакують долю України, виставляють її постійно страдницею. Плачучи, нічого доброго не збудуєш. Той, хто плаче, викликає до себе співчуття, а для того, щоб тебе поважали, з тобою рахувалися, як з рівним, треба працювати, тверезо думати і мудро обирати. А ще не зневірюватись. Хоч наші політики дають всі підстави для цього. Як колись князівські міжусобиці розвалили могутню Київську Русь, так і наші політики своїми постійними сварками можуть поставити велику крапку на нашій незалежності.

Колись давній літописець про Київську Русь писав, що «порядку в ній мало». Мало його і зараз. А для того, щоб він був, потрібно починати з себе, зі своєї вулиці, зі свого села. Володимир Мономах у «Повчанні дітям» писав: «Живи чесно, і цим ти позбавиш опори своїх кривдників. Не дай погубити ближнього, і цим ти порятуєш самого себе». У той день, коли ми усвідомимо цей взаємозв’язок, нарешті станемо громадянами.

А працьовиті, чесні і впевнені громадяни не дозволять маніпулювати собою і вести країну в небуття, не дадуть політикам на світовій арені утвердити думку, що українці неспроможні самостійно керувати своєю державою.

Тому перед нами вибір: або нагадати владі про її обов’язок перед народом і працювати для нього (бо коли нема держави, нема народу, то непотрібно і політиків), або, визнавши, що нема в нас гідних вождів, покликати з чужих земель нових варягів, щоб правили нами.

Я. Тимофійчук