На вівтар України

Переосмислюючи історичне минуле і наше сьогодення, мимоволі спадає на думку: як сучасній нації бракує справжніх достойників! Людей, котрі душею і серцем були б віддані народу, інтересам держави.

Навіть тепер, коли здобули її незалежність, суверенність. Нинішні політики не переобтяжують себе жертовністю, їхні особистісні й власні інтереси, зазвичай, переважають над суспільними прагненнями.

Тому з відстані часу маємо ще більше цінувати тих, хто у минулому своїм гідним життям, працею й самопожертвою виборювали нашу сьогоднішню свободу.

Посол Віденського сейму

Древо генеалогії Лепкалюків пустило коріння і в Черганівці, і в Старому Косові. Старокосівчанин Костин Лепкалюк — один із представників цього прадавнього роду, жив у XIX столітті й був відомий на всі тори як дбайливий і заможний господар. Мав чимало моргів землі, свої полонини у Жаб’єму, на яких випасалась численна отара худоби. Не було не лише в Старому Косові, але й в усій околиці — Смодній, Черганівці, Вербівці — ґазди, який міг би рівнятися багатством з Костином Лепкалюком.

Люди знали, що багатство здобув чесною працею і розумом. Найбільше доходу приносило йому вирощування расових гуцульських коней. Купували їх для цісарської стаднини і військової потреби, мандрували вони до Греції і на Балкани. За плекання коней отримував ще й субвенції від австрійського уряду.

Про Костина Лепкалюка казали, що у нього не лише комори були повні, була й голова повна розуму, душа повна християнських чеснот, серце сповнене любові до всього рідного, до Бога й до всього, чим Господь Гуцульщину обдарував.

Утвердив себе і як громадсько-політичний діяч на Гуцульщині. Селяни тричі обирали його послом до Галицького сейму, був і послом до Віденського парламенту. Своїм гуцулам служив радою і порадою та боронив їх права.

Годиться додати, що К.Лепкалюк не був скупий, де треба було — спішив з допомогою. Спомагав за життя бідних, а, вмираючи, подарував частину своїх посілостей громадам. Старокосівській громаді — майже половину полонини Кренти. Подарував і площу в Косові, на якій поставлено в 1914 році пам’ятник Тарасові Шевченку.

Тож не дивно, що Костина Лепкалюка славила вся Гуцульщина й гордилась ним. А письменник Михайло Ломацький присвятив йому свою книжку «З гір Карпат», яка була видана в 1967 році в Мюнхені. Помер К.Лепкалюк 1888 року в Старому Косові.

Боролися за незалежність

Пильно вдивляюся у сімейні фотографії родини Лепкалюків. Якось важко збагнути, що за лагідним світлим поглядом очей і, здавалось би, безтурботним обличчям сховані у тендітній дівочій душі надзвичайна відвага, мужність і тверде патріотичне переконання. Ці світлини, витримані часом, стали не лише архівними документами, але й унікальними експонатами косівського музею Визвольних змагань Карпатського краю. Передав їх музею нащадок славного роду Лепкалюків, косівчанин Ю.М.Лепкалюк.

Юрій Михайлович, до речі, теж активно займається громадською діяльністю з самого початку проголошення України незалежною державою. Очолював у районі патріотичну ветеранську організацію, а нині почесний її голова.

— Рід Лепкалюків мав немало борців за волю України, — розповідає директор музею Визвольних змагань Карпатського краю Любов Луканюк. Вона показує фотографії незвичайної мужності дівчат: Орисі, Ірини та Марії.

Орися Лепкалюк народилася 1923 р. в Старому Косові. В підпіллі — з весни 1944 року, секретар Жаб’євського районового проводу ОУН. 16 грудня 1946 року червоні карателі оточили повстанський табір. Партизани зустріли ворога вогнем. Весь день у горах лунали постріли, вибухали гранати. У нерівному бою упала подруга Орися.

Ірина Лепкалюк зі Старого Косова, 1924 р.н., член ОУН з 1942 року (псевдо Хмара, Леся). У 1943 році закінчила Коломийську гімназію. Під час навчання — окружний провідник Юнацтва ОУН. З 1944 р. вона є членом Коломийського окружного осередку пропаганди, а з січня 1947-го — окружний референт пропаганди. Загинула 3 серпня 1947 року в с. Нижньому Вербіжі Коломийського району.

Марія Лепкалюк (1921-1994 рр.), член ОУН (псевдо Галя) була важко поранена й потрапила до рук ворогів. Все своє подальше життя провела в поневіряннях, в стражданнях, померла в будинку для безпритульних.

Поневірянь зазнали також рідні сестри Ірини та Марії Ганнуся і Люся.

Переслідувань тоталітарного комуністичного режиму зазнали й інші члени родини Лепкалюків, зокрема, Микола, Параска, Марія, Ганна, дружина Дмитра, їхня дочка Марія. Вони були причетні до діяльності «Просвіти», Союзу українок, «Сільського господаря», створення у Косові «захоронки» та до інших громадських справ.

Доктор права зі Старого Косова

У Костина Лепкалюка було п’ятеро онуків. Про одного з них і хочу розповісти. Михайло народився 1 вересня 1887 року в Старому Косові. Хлопець зростав цікавим, допитливим. Отож, його батько Юрій подбав, щоб син здобув ґрунтовну освіту. У 1906 році Михайло закінчив гімназію в Коломиї. Потім продовжив навчання у Вищій школі землеробства у Відні, але агрономом так і не став.

З 1908 року Михайло-студент відділу права і політичних наук у цісарсько-королівському університеті у Львові. Серед професорів, чиї лекції він слухав, був і Михайло Грушевський. Юнак пильно вивчав українську та світову історію, політологію, державне, цивільне та церковне право. Юридичної практики набував у Вижниці.

Та в той час вибухнула Перша світова війна. Михайла з незакінченими студіями призвали до австрійського війська. Був на фронті, отримав поранення. Але навіть в умовах воєнного лихоліття молодий юрист продовжував навчатися. Збереглися його свідоцтва державних іспитів за 1914 та 1917 роки. Ступінь доктора права М.Лепкалюк одержав у день закінчення Першої світової війни — 11 листопада 1918 року.

Але для України війна не закінчилася. Після проголошення ЗУНР і створення Української Галицької Армії (УГА) Михайло Лепкалюк вступає до її лав і служить в чині сотника УГА. Він пройшов до кінця весь трагічний шлях визвольних змагань. У 1920-му — служив у Охороні Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. У грудні цього ж року, після того як військо УНР вимушено відступило на цей бік Збруча і припинило воєнні дії, поручник М.Лепкалюк був демобілізований.

Розповідаючи про перебування свого батька на військовій службі, його син Юрій Михайлович Лепкалюк показує збережений у сімейному архіві цікавий документ. У довідці, датованій 18 грудня 1920 року, Прокурор Вищого Військового Суду зазначає: «Доктор прав Михайло Лепкалюк, перебуваючи на службі при дорученім мені Прокурорськім Догляді, весь час виконував свої обов’язки ретельно, нічим себе не заплямував…». Погодьмося, це досить стисла, але влучно і реально відображена характеристика.

— Після демобілізації, — продовжує далі співрозмовник, — батько влаштовується працювати за фахом. Спочатку займається адвокатською практикою у Коломиї, потім у Галичі, де згодом стає повітовим суддею.

Звісно, тодішня польська влада неохоче допускала українців до таких посад, але змушена була, бо титулом доктора права нехтувати не могла. Хоча навіть доктор права перебував під постійним наглядом влади.

Тогочасне «Свідоцтво моральності», видане 27 січня 1921 року й підписане начальником Старокосівської гміни, місцевим парохом і затверджене повітовим старостою, засвідчує, що М.Лепкалюк, перебуваючи в рідному селі, «поводився тверезо, пристойно і з усякого погляду бездоганно».

На той час без такого свідоцтва він не мав права займати посаду на державній службі. Отож, зауважує Ю.Лепкалюк, доля доктора права у великій мірі залежала від настрою «начальника гміни» з освітою за чотири класи.

Хоча більша частина життя Михайла Лепкалюка проходила поза Косівщиною, однак він часто приїжджав до Старого Косова. Адже у 20-30 роки займався не лише професійною діяльністю, але й був активним учасником громадсько-культурного життя.

Доречно згадати про його знайомство й спілкування з видатним художником Іваном Трушем, якому позували діти Лепкалюків. У Старому Косові художник створив і свою славну картину «Гагілки».

Михайло Лепкалюк — знана в українській історії постать. Відміряний йому земний шлях, на жаль, не привів до глибокої старості: далися взнаки і поранення, і воєнні злигодні. Життя доктора права і громадського діяча обірвалося 16 січня 1936 року в Галичі у 50-річному віці. Поховали його у рідному селі Старому Косові.

Ось таким був життєвий шлях борця за волю України, сотника УГА, поручника армії УНР, доктора права Михайла Лепкалюка родом зі Старого Косова. А тогочасний впливовий серед галицьких часописів львівський «Новий час» відзначав у некролозі, що Михайло Лепкалюк був відомий як «людина сильного характеру, добрий громадянин і суддя, що серед несприятливих обставин не показне ніколи національної чести».

Після смерті Михайла Лепкалюка його дружина Юлія з сином Юрієм переїхали на проживання до Косова. Тут побудувалися. Юрій Михайлович з щемом у душі згадує, що коли прийшли червоні визволителі, його з мамою вони вигнали з будинку, який зайняв начальник НКВД, а згодом — райком партії. У 1939 році вивезли у Сибір матір Юлії Іларіонівни та її сестру. Мама померла в дорозі, у вагоні, навіть невідомо, де її викинули з поїзда. Брат Юлії Іларіонівни загинув у Дрогобицькій в’язниці. Велика й дуже цінна бібліотека юриста була спалена.

Ігор Сусак,
член Національної спілки
журналістів України