Наука милосердя

Коли минулої суботи на ТК «1+1» завершувався проект «Танцюю для тебе», голова комітету ВРУ в справах інвалідів Валерій Сушкевич дякував каналу за те, що формує державну політику європейського милосердя. А мені з думки не йде наша акція зі збору коштів на лікування Віталика Тимофійчука.

Здавалось би, все просто. А виявилось стільки несподіваних висновків. І найперший — ми не вміємо допомагати ближньому. Стереотип «подати милостиню» такий живучий. Чи задумуємось ми, як себе почуває той, кому великодушно «подаємо». Збираю ті гроші для дитини, і так мало зустрічаю тих, ким керують християнські чесноти.

Найперше — мови нема про те, щоб на допомогу прийшли багаті. Ці так бідкаються нестатками, маючи нерухомості на сотні тисяч, що одного разу майже вже потягнулась рукою дати «бідному» бодай десятку з тих зібраних, дитячих.

Охоче допомагають люди бідні, зрідка середнього достатку. Найбільші суми дають ті, хто сам пережив хворобу, втрату. І лише кілька таких, хто не питав, яка то точно біда з дитиною, де, і в котрій хаті живуть її батьки, та які в них статки.

Словом, за цей місяць я вже знаю з практики, що, коли починають питати, де та дитина та чия, то це не для того, щоб допомогти. Просто так, щоб задовольнити свою цікавість: як це, дитина без ніг?

Є й така категорія людей, що щедро (більш-менш) дають, але тут же біжать в редакцію самі собі (!) подяку писати. На щастя, таких одиниці. І все-таки боляче те, що в тому, кому допомагаємо, бачимо тільки жебрака і цим принижуємо і збіднюємо насамперед свою душу. Бо ж обов’язково хочемо бачити того, хто просить, хочемо особисто (!) чути від нього подяку, бо це тішить наше самолюбство: «От який я щедрий, от який милосердний!».

Ой, як треба нам на власних втратах і приниженнях вчитися справжнього милосердя!

Попри все, акція триває. Надходять серйозні кошти від деяких шкіл і, дякуючи батькам, які дали своїм дітям гроші, щоб здати в загальну скарбничку милосердя, хочу порадіти за них. Бо ці люди закладають в серця своїх дітей добру опору для своєї ж старості.

І останнє. Деякі школи, що здали досить солідні суми, хотіли б, щоб їх відзначили.

Дорогі мої! Не зроблю цього при всій повазі до плідної праці вашого колективу. Згадайте про вдовині лепти. Хай кожний зробить внесок, який під силу йому, а Господь заплатить кожному по його щирості.

На таких гірких прикладах учімся тої нелегкої науки милосердя, котре не принижує нікого, а тільки турботою і співчуттям збагачує і того, хто дає, і того, кому дають.

Акція триває, зібраних коштів ще далеко недостатньо, тому Віталик чекає і далі.

Може, завдяки цій дитині ми таки осилимо ту нелегку науку милосердя?

М. Смєлік

Share