«Не пошкодуйте чєсу»
Жила собі у своїх вічних, як світ, простих клопотах вуйна Василина і ніхто якось і не загострював на тім увагу, аж поки не прийшов зі Смодної вусатий і давно вже не кучерявий Василь і дитинно чисто, до щему в душі, не списав на напір бабину тривогу.
Так почерез добру сотню літ після Марка Черемшини в літературний світ тихо вступила книжка «Кілько того світа». Виношена роками автором, відомим в літературних і мистецьких колах Гуцульщини Василем Шкурганом, з передмовою славного Василя Герасим’юка, вона побачила світ у видавництві «Колір-друк» м. Чернівців зовсім недавно.
Ота незвичайна назва якимось дивним чином «шнурує, мов постолята» поезію з розділів «Допоки Бог корує душу», «Від —ображення», «Білі полотна» із добрим оберемком новел («Не пошкодуйте чєсу») та графічними ілюстраціями батька і дочки, Анатолія і Ольги Гордійчуків, котрі так вдало відтінюють все, що перейшло-переболіло через душу автора на зламі двох століть.
— Кілько того світа, — мовить В. Шкурган, і тим часом малює світ так щедро, так глибоко і велично, що, читаючи цю книжку, чуєшся гей-би той городянин, що, нарешті, за довгі роки зміг опинитися в наших смерекових горах і дихає-надихатися не може, п’є та смакує гірське повітря.
А вуйки з вуйнами розговорилися в перлах-новелах та напоїли тою бесідою автора, так що навіть в почасти модерно-авангардних рядках поезій то тут, то там «улискується» їх мудра прадідівська мова. І саме поєднання гуцульської старовини з добірним сучасним новотвором слів складає одну з найчарівніших особливостей Шкурганової Музи, що «убрана» в штрамацьку запаску, думає гак сучасно і так масштабно, заставляючи бодай потрохи дерти з душі шкаралупу байдужості.
Бо в тій поезії такий безмір мудрості, роздобутої з предківських глибин, з «корованої» життям і роками душі, котрий дається лиш тому, хто вдивляється в дзеркало, «аби навіть у собі розпізнати паскуду». У Василевій поезії стеклася не лишень прозірливість поколінь, але й зойк смереки, що паде «помежи вірші», а відтак «дозирає вівці», і сонце, що «сходить на стогах» у світі, де «щонайменша порошинка на місці предназначенім». Поет боїться «крикнути заголосно», коли «коханій на щоку сльоза зійшла і бачить, як «білява хата гойдає в подолі біленьку бабу», а горіх «цідить крізь гілля зимове небо».
На зламі дороги між «є» і «нема», «на сивий волосок» від Істини прошкує стежкою надії його ліричний герой. Коли рецензують, чи, бодай, презентують якесь нове видання, зазвичай, не забувають зауважити, що воно «адресоване молоді».
Хтозна, як сприйме молодь, ота наша модерна «без кордонів і табу» молодь, книжку, що вийшла з-під пера автора котрий, сам, будучи в полудні віку, ні-ні та й вибрикне хлопчиськом:
Мрій у голові, що дров у дровітні,
А можливостей, як неба у бузька.
Саме тому й раджу молодим впустити до серця ту книжку. Бо в поезії з розділу «Білі полотна» В.Шкурган, що, як на мене, таки трохи ближчий своїм ровесникам, пензлем.душі малює таке святочно чисте, таке тендітне і недоторканне в «солодкому трепеті почуттів», і тому таке бентежне кохання, що про нього «ніколи нікому ніяк не вимовити». При цій погамованій досвідом поміркованості він глибоко-глибоко торкає віршем кожну пережиту душу, заставляючи повернутися в час, «відколи стало ми». І То не залежить наскільки далеко по дорозі пережитого треба вертатися, бо справжнє почуття, що вчора лереболене, а що й піввіку назад — однаково живе.
Тому і тим, хто вже давно «ми», і тим, хто лиш у мріях оте «ми» виношує — усім буде і на серці затишно, і в голові глітно, коли придбаєте собі та прочитаєте «Кілько того світа».
Скупайте в тій книжці душу і вийдете, доконче, якісь святочніші і мудріші!
Враженнями від щойно
прочитаної книжки поділилась Марія Смєлік
