Намастіть букви медом
Вікно кухні у моєму батьківському домі «дивиться» на сусідське подвір’я. Мама, куховарячи щодня, мимоволі ставала свідком усіх подій, що розгорталися за парканом. Таке споглядання якось наштовхнуло її на ментально-педагогічне узагальнення, яким вона зідразу ж поділилася зі мною: «Знаєш, чому серед євреїв так багато вчених і дуже розумних людей?». «Чому?» — запитала я. «А ти подумай, —ділилася своїм відкриттям мама. — Що ми, українці, робимо, коли наші діти трохи підростуть? Взагалі ними не займаємось, і вони цілий день бавляться самі в піску або камінцями. А як трохи підростуть, батьки заставляють їх корову пасти чи картоплю сапати. А тепер подивися, що робить Фріда».
Фріда була нашою сусідкою, поки не перебралася на ПМЖ до дочки у Чернівці. Тієї літньої пори їй привезли кількарічну внучку. Дівчинці явно кортіло бавитися в традиційні українські забавки — порпатись у пісочку і полохати курей. Бабця ж цілий Божий день бігала за нею, тримаючи в одній руці горнятко з якоюсь вітамінною і поживною їжею, а в другій — і це головне мамине спостереження! — Фріда постійно носила якусь дитячу книжечку і терпляче намагалася вмовити внучку послухати казку, чи що там вона хотіла їй прочитати.
З тих пір немало років минуло, а я постійно згадую мамине спостереження, коли бачу на екрані когось з відомих, талановитих, і несподівано для себе дізнаюся, що ця людина належить до єврейської нації. Звичайно, найлегше все списати на потужне єврейське лоббі, їхню агресивну підтримку і проштовхування «своїх». Хоча, якщо добре подумати, що в цьому поганого? Чому б нам не будувати стосунки зі своїми братами по нації за таким самим принципом? І чому б, цитуючи так часто Шевченкове «і свого не цурайтесь, і чужому научайтесь», не повчитися у євреїв тому, як вони прищеплюють своїм дітям любов до знань, як відповідально і трепетно ставляться до виховання своїх дітей узагалі?
Якось прочитала, що ортодоксальні євреї і нині, за древньою традицією, намащують медом букви — чудернацькі письмена свого алфавіту. Водячи по них пальчиком, час від часу дитина мусить його облизати. У такий спосіб вона звикає до думки, що процес навчання, процес пізнання є солодким. А що ж ми, українці? Моя мама — дитина війни, жила на окупованій території, тому школу закінчувала, як тоді казали, переростком. Не вдовольнилася традиційною для більшості сільських дітей семирічкою і, незважаючи на всі повоєнні злигодні, пішла в середню школу, а пізніше — у технікум. Сусідки, зустрічаючи мою бабцю, єхидно пхали словесні шпички у її бік: «Твоя дочка вже така здорова дівка, а й дотепер вчиться». От вам і менталітет.
А ось інший випадок. Знайомі косів’яни розповідали, як відпочивали на морі. Поїхали туди з дітьми — двома маленькими хлопчиками з невеликою різницею у віці. Старшого, за традицією українців, поставили наглядати за молодшим, постійно сварячи, якщо той, сам іще дитя, не догледів меншого. За ними уважно спостерігала єврейка — сусідка на пляжі, яка відпочивала разом з донечкою. Якось жінка не стрималася і запитала молодих батьків: «Скажіть, а для кого ви народили молодшу дитину? Для себе чи для старшого сина? Не позбавляйте хлопчика дитинства». Знайомі казали, що той випадок відкрив їм очі, змусив переглянути свої методи виховання дітей.
Споконвіку гнані звідусіль, євреї звикли вкладати працю і гроші у те, що можна швидко і без проблем зібрати і забрати з собою: коштовності, ремесло і… знання. Дитина — це ще одна голова і ще одна пара рук, з ними більше забереш, рятуючись від чергового погрому. Тому діти були і є для них найбільш привабливим інвестиційним проектом, на який не шкодують часу, уваги, зусиль і грошей. Чому б і нам про це не поміркувати? Тим більше, що й привід є. У понеділок — День знань.
Аліса Мудрицька
