Як живете, заробітчани?

За останні роки чимало людей з нашого району виїхали за кордон на заробітки — ті, хто втратив роботу або взагалі не зміг влаштуватися, змушені були шукати якогось виходу. Зрозуміло, що всі не будуть підприємцями… Тому багатьом довелося покидати свої сім’ї, рідних, близьких і шукати ліпшого життя. А хіба десь на чужині воно краще? Мабуть, що ні. Важка праця, незнайомі люди й мова — все це чекає бідного заробітчанина. Але той, хто ризикнув, змушений пристосовуватися до всіх незручностей і негараздів, тішиться, що зароблені гроші поліпшать добробут його сім’ї. Спілкуючись з такими людьми, я поцікавилася, як їм працювалося і жилося на чужині, і чи дійсно вони поліпшили свій добробут? На їх прохання, прізвища співрозмовників не називатиму.

Іванна, м. Косів:

— Я вже п’ять років працюю у Португалії. Спочатку поїхав на заробітки чоловік, бо ми обидвоє залишилися без роботи, а в нас підростав синок, якому треба дати освіту, треба утримувати сім’ю. Хотілося відремонтувати хату та ще багато чого іншого треба було у господарстві. Декілька років працював там чоловік. Пізніше і я поїхала до нього, залишивши сина на своїх батьків. Коли отримала відповідні документи, з якими могла вільно перетинати кордон, приїхала у відпустку додому. Поверталася у Португалію зі сльозами на очах. На мене чекала важка праця. Через певний час захворів чоловік, і я одна заробляла. Вдома чекали на мої гроші, бо син вступив на платне навчання у вуз. Важко передати словами той тягар, який лежить на серці. Недоспані ночі, переживання підірвали і моє здоров’я. Доводиться полишати ці заробітки, так і не здійснивши всіх своїх мрій і бажань.

Ярослав, м. Косів:

— Я вже декілька років працюю в Італії. Кожного року приїжджаю відвідати свою сім’ю і рідних, а також відпочити від чужинської мови і звичаїв. Закінчивши вищий навчальний заклад, я не зміг влаштуватися у нашому містечку на роботу, яка би приносила радість, задоволення і прибуток. Тому й поїхав на заробітки. Спочатку було дуже важко з роботою та проживанням. Але з часом якось все налагодилося. Зароблену копійку доводиться економити, бо велику частку треба віддати за житло та харчування. А ще хочеться якнайбільшу суму привезти додому. Але що з тієї суми, коли у нас стрімко ростуть ціни не тільки на продукти, а й на будівельні матеріали, пальне та інше. Здається, за рік щось заробив, а вкласти кошти у щось путнє неможливо. Тому доводиться знову повертатися на заробітки з надією, що все налагодиться, і важка праця, змарнована на чужині молодість дадуть кращий результат.

Леся та Ігор, м. Косів:

— Хоча обоє маємо освіту, але роботи за фахом не знайшли. У нас молода сім’я, маленька донечка і на батьківській шиї не хотілося сидіти. Тому на сімейній раді вирішили поїхати на роботу у Чехію. Там ми влаштувалися на пивзавод. Вдень працювали чехи, а ми, українці,— в нічну зміну. Правда, нас забезпечили житлом. Але до нас ставляться, як до рабської сили, а не таких людей, як вони. Якось на заводі стався нещасний випадок — одному з робітників-українців на конвеєрі пошкодило руку Перев’язавши її, його відправили в Україну, хоча обіцяли виплатити медичну страхівку. Довелося бідоласі їхати лікуватися додому. Ось як нас «люблять» і «поважають» чужинці. Нам було морально трошки легше, бо обоє завжди разом. Гнітила душу розлука з дитиною і рідними людьми. Але час спливав, і ми вирішили повернутися на Батьківщину. Приїхавши додому, побачили, що за свої зароблені гроші не зможемо збудувати собі оселю, бо ціни дуже зросли. А ми так розраховували на зведення власного житла! І тепер не знаємо, чи їхати знову до Чехії, чи залишатися тут і тратити «гірко» зароблені гроші. Думали, що життя зміниться на ліпше. Але…

Записала Вікторія Кушнірчук

Share