Ігор Пелипейко — У глибині його знань не можна було потонути, в них хотілося навчитись плавати
1 серпня відомому краєзнавцеві та освітянину І. А. Пелипейкові виповнилося б 80 років.
Незамінних людей немає, стверджують циніки. І показують рукою у бік кладовищ, мовляв, он скільки їх, незамінних, лежить, а Земля продовжує обертатися, життя триває… Що на це відповіси? Та й чи треба відповідати?
Для Косова і Гуцульщини втрата такої особистості як Ігор Аполлонович Пелипейко, схожа на пожежу в Александрійській бібліотеці — так і хочеться схопитися за голову і бідкатися: скільки знань і цікавих задумів пішло в небуття! Розумієш, що залишилися інші книгозбірні, не менш цікаві і великі, але від цього не стає легше.
Якби мене попросили виокремити, на мій погляд, кілька найбільш помітних, яскравих і важливих рис характеру Ігоря Аполлоновича, я відзначила б такі: розум, далекоглядність, ораторський хист, скромність, хоча їх було набагато більше.
Розум
Високу освіченість, широку ерудицію, величезний багаж набутих знань мають багато людей. Є такі унікуми і в нашому районі. Але розум І.А.Пелипейка вирізнявся з-поміж інших. Вже через кілька хвилин спілкування з ним члени делегації з Польщі починали свої звертання до Ігоря Аполлоновича так: «Пане професоре». Що ж у ньому було особливого? Найбільш промовисту відповідь можна дати словами Ігоря Суркіса, які він сказав на адресу іншої легендарної людини — Валерія Лобановського: «Коли з ним (Лобановським) розмовляєш, починаєш відчувати себе цілковитим дурнем». Напевно, саме так почували себе чимало людей, яким доводилося вести бесіду з І.А. Пелипейком. Варто було їй стати глибшою, від загальних тем перейти до конкретики, і вже через п’ять хвилин співрозмовник із відчуттям пекучого сорому починав розуміти, що не знає більшості імен, які щойно почув, багатьох книг не читав, а історію пам’ятає на рівні знакових віх на зразок світових воєн і революцій. Але — і в цьому весь І. А. Пелипейко! — в глибині його знань не можна було потонути, в них хотілося навчитися плавати.
Ігор Аполлонович не був ерудованим снобом, який вивищував себе над людьми, принижуючи їх. Він, був і залишався Учителем, який прагнув передати якомога більше своїх знань іншим. Після розмови з ним хотілося піти додому і розгорнути розумну книжку. Він був схожий на джерело, яке тече зовсім поряд, майже на узбіччі, і щиро, доброзичливо припрошує: підійди до мене, напийся.
Далекоглядність
Українців часто називають нацією з хуторянською психологією. Щось у цьому є. Спробуйте якось від нічого робити знайти у місцевій і столичній владі людей, які мислять стратегічно, тобто знають, що треба зробити і як має бути в селі, місті, районі, країні бодай через 10 років. Я, наприклад, таких людей практично не бачу. Ми, українці, живемо якщо не сьогоднішнім днем, то принаймні роком, політики — від виборів до виборів. Ви ніколи не звертали увагу, чого зичать у нас за святковими столами: зустрітися, дожити «відтепер — за рік»? Що буде далі, нас ніби й не цікавить — як Бог дасть, так буде (ще одна улюблена приказка українців). Але ж є й така: «У Бога нема інших рук, окрім наших».
І.А.Пелипейко вмів мислити не лише категоріями сьогодення. У період конфесійних чвар між православними і греко-католиками, коли мріялося лише про одне, — щоб віряни нарешті помирилися, Ігор Аполлонович говорив про інше — про необхідність створення Єдиної Помісної Української Церкви, звертав увагу на активну діяльність в Україні Російської Православної Церкви, яка, застерігав, могла становити небезпеку для нашої незалежності.
Пам’ятаю, як на кількох нарадах І.А.Пелипейко просив міську і районну владу більш зважено підходити до видачі дозволів на приватизацію земельних ділянок у нашому місті, і пояснював чому. Він розповідав, що у Косові, під землею, є багато соляних шахт, які можна перетворити в оздоровниці, в унікальні туристичні об’єкти. «Якщо все дозволимо приватизувати, до цих шахт потім не доступимося», — попереджав він. Помер Ігор Аполлонович, і про соляні шахти під Косовом ніхто й не згадує. Здається, що крім лісу, в нас і проблем інших немає.
Ораторський хист
Свого часу я працювала на радіомовленні, доводилося часто бувати на різних офіційних заходах, записувати на магнітофон виступи доповідачів. Змінювалися теми нарад і конференцій, а доповідачі залишалися ті ж. Я вже вивчила багатьох, декого ніколи не записувала, бо знала: навіть якщо ця людина говоритиме годину, нічого розумного і логічно зв’язаного з її виступу не візьму, бо їх там просто немає і бути не може — перевірено часом. Ігоря Аполлоновича я записувала завжди, від першого до останнього слова. Це були своєрідні майстер-класи ораторського мистецтва: мало слів і багато змісту, тезисно (можна було план виступу складати), з живою інтонацією, дуже грамотно зрештою. Це було завжди розумно, доречно, слушно, цікаво, свіжо. Я часто згадую виступи Ігоря Аполлоновича, коли чую нині з трибун нагромадження слів, у яких важко віднайти логіку, раціональне зерно, а то й узагалі якусь думку.
Готувати з ним інтерв’ю було одним задоволенням — можна було сміло записувати кожне слово по порядку — потреби щось змінювати, переставляти місцями, викреслювати зайве не було. Виразною інтонацією та паузами він навіть розділові знаки «вказував». Пам’ятаю його останній виступ — 18 травня 2006 року. В районній бібліотеці представники інтелігенції міста обговорювали підготовку до відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка. Ігор Аполлонович був уже дуже хворий, мені здалося, що йому важко сидіти. Але він щиро цікавився розмовою, переймався нею, вніс кілька слушних пропозицій. Сказав, що підготував збірник творів Івана Франка, в яких містяться спогади про перебування Каменяра на Гуцульщині, заінтригував: ці спогади дуже цікаві, але малодоступні. А потім було кілька тихих стомлених слів: «Хотів видати цей збірник, але не знайшов зацікавлених».
Скромність
Мало хто знав про те, що Ігор Аполлонович Пелипейко воював, брав участь у Словацькому національному повстанні, був в’язнем концтабору. А не знали тому, що він про це практично не говорив. Принаймні я не чула, щоб сам починав таку розмову. Мовчав. Стояв на День Перемоги біля Косівського Меморіалу слави, але ніби і на ветерана не був схожий. Не було в ньому отієї маскарадної показушності з брязканням нагородами, більшість з яких не бойові, а ювілейні, не було схильності до переодягання у військову форму, демонстративного биття себе у груди з вигуками: «Та ми.. вас… захищали!». Я не хочу нікого образити — мої діди теж воювали. Я просто пишу про скромність.
Колись моя бабця казала нам, онукам: «Діти, коли я помру, деколи буду до вас приходити. Але ви мене не бійтеся. Я тихенько сховаюся за вугол хати і подивлюся, які ви стали, як живете».
Я не знаю, чи є щось там — по той бік життя. Якщо є, вірю: Ігор Аполлонович часто приходить до нас. Поважно проходжується міськими вуличками, ґречно припіднімає берета на голові, вітаючи зустрічних знайомих жінок, і уважно дивиться: які ми стали, як живемо.
Постараймося його не розчарувати.
Аліса Мудрицька