Коли ми будемо господарями на своїй землі?

Карпати… Це захоплююча панорама високих гір, зелених килимів полонин, невгамовних річок, де водиться форель, де чисте, холоднувате повітря. Вся ця краса вабить туристів, а люди, які живуть у цій місцевості, звикли до цього.

Повсякденні клопоти, а може, й байдужість притупили відчуття красивого, неповторного. Про полонини згадують тільки тоді, коли виганяють випасати худобу. Але з кожним роком все менше і менше господарі утримують корів та овець. Ще колись полонини були людським майном, а пізніше — стали колгоспними. Але й тоді з весни до осені тут ґаздували ватаги, вівчарі та інші. За радянських часів модними були проводи на полонину. Ця традиція з кожним днем відмирає, як і вівчарство…

За роки незалежності люди почали повертати собі полонини, колгоспом відібрані їхні землі. Спочатку був страшний ажіотаж. Кожний хотів якнайбільше взяти паїв… Раділи, що батьківські полонини, орна земля, сади повернулися їм. Кожний на свій розсуд почав використовувати це багатство. Хто випасав худобу, здавав в оренду, орав, сіяв, садив, будував, а хто запустив все це бур’янами. Почали ділити ліси на державні і власні. І між декількома господарями ліс став рідшати. Спочатку вирубували зрілу деревину, пізніше все, що залишилося.

Наші Карпати стали голими, подекуди самі зруби. Заробляли на цьому бізнесмени — «ділки», місцеві і заїжджі, чимало й простих жителів, та й не без того, що абиякий прибуток мали ті, хто повинен доглядати і зберігати наше багатство. Тішились, що мають добрий зиск: побудували будинки, купили автомобілі, відкрили свій власний бізнес. Але забули, що ліс — це легені наших Карпат і, як кажуть в народі: «Зрубали сук, на якому сиділи». Тепер бачимо, що коїться в Закарпатті, що є в нас, і що ще чекає нас. Ось як догаздувалися гуцули. Не краща ситуація із земельними масивами не тільки в нашому районі, а й в сусідніх. Чимало орних земель заростає чагарниками.

Але в чому причина? Всі хотіли повернути собі дідівщину. І що з цього вийшло? Той, хто працював і обробляв, той і дальше доглядає свою земельку. Хоча із нею тепер чимало проблем мають люди. Більшість жителів нашого краю не приватизували свої ділянки. А чому? Дехто вважає, що ніхто в нього його власність не забере. Але це не власність, коли немає відповідного на це документу — державного акта. А щоб виготовити такий акт, треба відвідати чимало інстанцій, потратити відповідну суму грошей, нервів і здоров’я. Це довготривалий процес, який людина із здоровими нервами не витримує, а не те що хвора.

Пенсіонери й немічні люди вистоюють величезні черги, витрачають останню копійчину. І більшість з них повертаються ні з чим. Знесилені люди опускають руки і забувають, що своє багатство — землю — вони не зможуть без акта ні продати, ні подарувати, ні залишити комусь із рідних.

Неодноразово доводилось чути нарікання від тих, хто по декілька років оббиває пороги відповідних служб. Бюрократична машина працює не на користь простих людей, а для чиновників, які зверхньо і зневажливо ставляться до своїх співвітчизників. Можливо, ці фактори та ряд інших вплинули на те, що наші поля пустують, а полонини осиротіли.

Тож, можливо, треба шукати якийсь вихід із цього становища, щоб люди почували себе повноцінними господарями на своїй власній землі. Хто ж врегулює ціни і сам процес виготовлення відповідних документів? Коли ж це настане?..

Вікторія Кушнірчук

Share