Сім років керував боротьбою за УССД

30 червня 2020 ‒ 113 років з дня народження Романа ШУХЕВИЧА

113 років — цифра не кругла, але є в Україні знакові постаті, котрих можна (і треба!) згадувати не лише кожного року, а можливо навіть щодня. Приклади? Та будь-ласка: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка — їхні імена доречні поминання завжди, і ніхто, гадаємо, перечити тому не стане.

Цікаво, що окупаційні власті докладали неабияких зусиль, аби про Кобзаря, Каменяра і Дочку Прометея (так дуже часто іменують Лесю Українку) народна пам՚ять затерлася, але попри репресії та заборони того не сталося, чого не скажеш про Івана Мазепу, Івана Виговського, Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру — їхні постаті дуже важко «воскресають» і утверджуються в народній пам՚яті, бо з Москви, Варшави та деяких інших столиць-сусідів України 24 години на добу лунає або відверте охаювання борців за незалежність нашого народу, або в кращому випадку пропаґанда про «неоднозначність» таких постатей — вони, мовляв, потребують ще багато досліджень на предмет «лояльності» як до власного люду, так і «народів-братів», тож їх офіційне вшанування вартує відкласти на невизначене майбутнє, а натомість возвеличувати, наприклад, Григорія Потьомкіна, Дмитра Мануїльського, Сидора Ковпака, Івана Кожедуба etc…

Роман Шухевич — Тарас Чупринка. Автор плакетки Мирослав БлизнюкУ цьому аспекті Роман Шухевич — особистість вкрай «дратівлива» для Москви і Варшави — адже він рішуче боровся за незалежність України, а в Москві (особливо після 2014-го) як закляття лунає «мыадиннарод» (аж по Чоп!), та й у Варшаві «в ходу» карти «кресув Всхудніх», на яких кордон Речі Посполитої проходить по Дніпру, а сама вона простягається «од можа до можа» й такого поняття як «Україна» там просто не існує!

«Догодити» цим «доброзичливим сусідам», котрі безперестанку рекомендують нам — як жити, що шанувати, а від чого відректися назавжди, можна лише таким чином: відмовитися від української мови, власної державності й забути нашу реальну історію — її нам напишуть (властиво вже давно написали!) як у Москві, так і у Варшаві, залишається, як писав Василь Симоненко ‒

…Ніколи ніг стерня не коле,
Тим, хто взува холуйські постоли!

…На постать Романа Шухевича вилито стільки брехливої неправди («заклятий ворог українського народу», «колаборант фашизму», «головоріз», «бандит», «розбещувач жінок», «військовий злочинець», «антисеміт» — всього й не перечислити!) і це понад півстоліття методично втовкмачувалося в свідомість починаючи з дошкільного віку та тенденційно замовчувалося його інтелігентне походження, прекрасна освіта, володіння мовами й безмежна любов до рідної землі, що багатьом потрібно повідати, як кажуть, «з нуля» і тут ми спробуємо нагадати реалії, про котрі більшість читачів, мабуть, ніколи й не чули.

Стародавній рід Шухевичів легко дослідити до середніх віків, але достатньо сказати, що в ХІХ-му столітті переважна більшість представників цього славного роду Галичини були священиками Української греко-католицької церкви (УГКЦ), котру царська Москва брутально «розтоптала» ще у першій половині того ж таки ХІХ-го століття скрізь, де лиш встановлювалася її влада, а більшовицька довершила розпочате царями 1946-го року на так званому «Львівському соборі», котрий засідав якраз у Міжнародний жіночий день — 8 березня.

Дід Романа Шухевича — Володимир був всебічно освіченою людиною — етнографом, членом Наукового Товариства ім.Шевченка (НТШ) і широко знаний за свою п՚ятитомну працю «Гуцульщина» (побачила світ на зламі ХІХ-ХХ століть) — її актуальність не тільки не проминула, а навпаки — лише зростає і доказом тому є факт її вже подвійного перевидання за роки Незалежності.

Романів батько — Осип Шухевич — за освітою юрист; працював суддею по містах і містечках Галичини і мав у народі славу справедливого, об՚єктивного і непідкупного службовця, за порадою до якого зверталися як багаті, так і бідні — нікому не відмовляв.

Сам Роман народився 30 червня 1907-го року в місті Львові й треба ж статися такому співпадінню, що саме в цей день 1941-го за підтримки його військового підрозділу «Нахтігаль» («Соловейко») у Львові представництво революційної ОУН проголосить Акт відновлення української державності, цинічно розтоптаний нацистською Німеччиною, котрій (за версією Москви) «лакейськи служили і ОУНр і «колаборанський» підрозділ «Нахтігаль» з Романом Шухевичем на чолі (той факт, що і сам Роман Шухевич, і всі члени ОУНр аж до осені 1944-го розшукувалися спецслужбами нацистів і негайно розстрілювалися при затриманні й лише в поодиноких випадках поміщалися в найжорстокіші концтабори типу Заксегаузен «скромно» замовчується!).

Початкову освіту Роман здобув у м.Кам՚янка-Буська, а надалі навчався у Львівській Академічній гімназії. 14-річний гімназист мав честь спілкуватися з Євгеном Коновальцем, котрий у 1921-22 роках винаймав квартиру в родини Шухевичів. На той момент Коновалець був керівником Української військової організації (УВО), тож є всі підстави вважати, що саме уроки патріотизму від провідника УВО заклали міцний фундамент, на якому базувалися переконання майбутнього Головкома УПА…

По завершенню навчання в гімназії (в атестаті Романа Шухевича, до речі, переважають відмінні оцінки – «дуже добре» і лише три — «добре») юнак поступив на навчання до музичного інституту ім.М.В.Лисенка (в радянські часи Львівська консерваторія) по класу фортепіано; отримавши відповідний диплом деякий час працював концермейстером і неодноразово виступав у Львівському оперному театрі.

Велику увагу приділяв спорту. Він добре грав у баскетбол, волейбол і футбол, займався бігом, плаванням, лижним та планерним спортом. На Запорозьких іграх 1923 р. у Львові Р.Шухевич зумів поставити рекорди у бігу з перешкодами на 400 м і у плаванні на 100 метрів. Активний член «Пласту».

Роман Шухевич: світлина зі студентських років (1926)

Роман Шухевич: світлина зі студентських років (1926)

Восени 1925 р. поступив вільним слухачем на навчання до Львівської Політехніки по курсу будівельної архітектури. Цього ж року став членом УВО. У 1928-1929 рр. Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Він студент, тому був зарахований спочатку до артилерійської частини у Володимир-Волинському, потім — до підстаршинської школи, так зв. «підхорунжівки», яку успішно закінчив. Через донос до поліції про приналежність Романа Шухевича до таємної української організації був позбавлений права однорічної служби у війську і скерований простим вояком до однієї з гарматних частин. Військову службу продовжив рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині. Після завершення військової служби виїхав до вільного міста Данціґа (нині Гданьськ). Тут продовжив студії в місцевій Політехніці, взяв участь в одному з військових вишколів УВО під псевдом «Дзвін», яка мала в тому місті свою організаційну станицю.

2 лютого 1929 р. була створена Організація Українських Націоналістів. У 1930-1934 рр. Шухевича було призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. Він, зокрема, був одним із керівників масових актів непокори — Саботажної акції, що охопила цілу Галичину. Польський уряд у паніці застосував тотальну пацифікацію, що посилило революціонізацію українського селянства та сприяло поширенню ідей українського націоналізму. Як бойовий референт КЕ ОУН Шухевич брав участь в організації низки заходів, спрямованих проти антиукраїнської політики польської влади.

У червні 1934 р. у зв’язку з убивством Броніслава Перацького (ідеолога і практичного керівника пацифікації) поліція провела масові арешти серед членів ОУН. 18 червня арештовано Романа Шухевича і згодом, 6-7 липня, заслано до концентраційного табору в Березі Картузькій без достатніх доказів вини. Цей табір славився нелюдськими умовами життя в’язнів. Постійне знущання над арештованими, фізичне й моральне, стало системою і було доведене до тупого садизму. У таборі Шухевича приписали до групи кочегарів, які взимку носили вугілля та розпалювали печі. Але й тут він очолив націоналістичну організацію самооборони.

19 січня 1935 р. Романа Шухевича відправлено на слідство до Львова, де він сидів у тюрмі «Бриґідки». На допиті «Дзвін» визнав свою приналежність до УВО і ОУН (бо проти нього були деякі свідчення), але підкреслив, що був зв’язаний з цими організаціями «тільки націоналістичним світоглядом». Він заперечував приналежність до Крайової Екзекутиви ОУН, відкидав причетність до підготовки атентатів. Вміла поведінка на судовому процесі, фахові дії його адвоката дозволили «Дзвону» уникнути тяжкого покарання. Вердиктом присяжних він був звинувачений лише у приналежності до ОУН і за вироком польського суду засуджений на 4 роки ув’язнення, але згідно з амністією цей термін знизився до 2-х років; вийшов на волю 27 січня 1937 р., пробувши півроку у концтаборі та два роки в тюрмі.

Після звільнення у 1937 р. Роман Шухевич проживав із родиною, яка на той час складалася з дружини Наталії та сина Юрія, у Львові. Родина перебувала у важкому матеріальному становищі. Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, «політично ненадійний» Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Створена ним в березні 1937 р. фірма (кооператив) «Фама» стала першою українською рекламною компанією в Галичині. Вона мала виконувати подвійне завдання — політичне й фінансово-економічне. Ця фірма стала легальними прикриттям для діяльності ОУН. Дуже скоро були створені осередки «Фами» у багатьох містах Галичини й Волині й навіть поза межами тодішньої Польщі. Працівниками кооперативи були переважно члени ОУН — колишні політв’язні, яким дуже важко було влаштуватися на роботу. Тепер вони отримували легальний заробіток і могли успішно поєднувати працю на фірмі з організаційною діяльністю.

Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу «свій до свого по своє», клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність, Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль. Це теж стало запорукою фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом. «Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ!

У жовтні 1938 р. на Закарпатті постала незалежна Карпатськоукраїнська держава. Увагу крайових націоналістів, серед яких були М. Колодзінський, З. Коссак, Р. Шухевич та інші, насамперед привернула парамілітарна організація «Карпатська Січ». Участь в її діяльності мала дати членам ОУН перший бойовий досвід. Наприкінці грудня 1938 р. разом з Іваном Бутковським-«Гуцулом» нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і добрався на Різдво 1939 р. до міста Хуст. Тут він разом із провідними членами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України. В обов’язки поручника «Бориса Щуки» (тодішнє псевдо Романа Шухевича) входило поповнення Січі кадрами, організація фінансової допомоги та зв’язку. Під час нападу угорської армії на Карпатську Україну поручник «Щука» брав активну участь у боях, і лише чудо врятувало його від неминучої загибелі. Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. Угорщиною Шухевич через Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членами Проводу ОУН, яким доповів про свою діяльність у Карпатській Україні. Провід ОУН доручив йому справи зв’язку із Західною Україною, зокрема конспіративний зв’язковий пункт у Данціґу.

Восени 1939 р. Роман Шухевич разом із родиною проживав у Кракові. Він виконував функції референта зв’язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником Андрієм Мельником, зокрема організовував нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько-радянський кордон, приймав звіти від членів ОУН та кур’єрів, які прибували з України. Наприкінці 1939 р. до нього, в Краків, приїхала дружина разом з сином Юрієм, а у 1940 р. у них народилася донька Марія. Нова політична ситуація вимагала нових форм боротьби за державну незалежність, та між ОУН в Україні й Проводом Українських Націоналістів (ПУН) за кордоном, що його очолював полковник Андрій Мельник, не було єдиного узгодженого погляду з цього приводу.

Незважаючи на довгі переговори, різниця в думках щодо тактики Організації призвела до розколу на дві ОУН — під керівництвом полковника Мельника та під проводом Степана Бандери. Остаточно цей поділ був оформлений на конференції ОУН 10 лютого 1940 р. у Кракові, на якій було створено Революційний Провід ОУН на чолі зі С.Бандерою. Р.Шухевич увійшов до складу членів Революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова-Рібентропа відійшли до Німеччини (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина).

Входження Романа Шухевича до складу Революційного Проводу ОУН було цілком закономірним, бо то був гурт його однодумців з Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, котрі пройшли через польські суди, тюрми і концтабори, виявляли непохитність духу в боротьбі за національний ідеал. Як і Степан Бандера, Роман Шухевич усвідомлював, що від німців важко чекати позитивного розв’язання українського питання в тому напрямі, як до того прагнула ОУН. Під час однієї розмови в Кракові у 1940 році Роман Шухевич сказав: «Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої плани».

Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, була створена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовки підпілля в Україні. Особливу увагу Крайовий Провідник приділяв військовим вишколам членів ОУН. У Військовому штабі ОУН він керував підготовкою і навчанням провідних військових кадрів, які мали стати командирами майбутнього українського війська. Шухевич брав активну участь у нарадах II Великого збору ОУН, що відбувся у квітні 1941 р.

Весною 1941 року Провід революційної ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військової частини Дружини Українських Націоналістів (ДУН), які мали воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності. У ході здійснення організаційних заходів щодо укомплектування і вишколу згаданого формування було вирішено створити на його базі два підрозділи — «Нахтіґаль» та «Роланд». Набір добровольців до «Нахтіґалю» вівся через Краків, де перебував Військовий штаб ОУН і діяли старшинські курси ОУН. Серед викладачів цих курсів був Роман Шухевич.

На цих курсах добровольці проходили загальний стрілецький вишкіл, який в подальшому вдосконалювався за німецькими статутами та настановами. Р.Шухевич погодився очолити ДУН з розрахунком, що у майбутньому Легіон зможе стати базою для формування української армії. У квітні 1941 р. він налічував 330 чоловіків і поділявся на три сотні. Німецьким командуванням на обидва українські військові формування покладались виключно поліційні та охоронні обов’язки: відповідальність за безпеку пересування частин вермахту українською територією, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами.

Звичайно, це були не ті завдання, на які розраховували Р.Шухевич та його друзі, котрі бачили своє місце на фронті збройної боротьби з більшовиками, але сподівалися, що ситуація згодом зміниться. Після інтенсивного вишколу Український легіон 18 червня від’їхав до Ряшева, о 3 год. 15 хв. 22 червня 1941 р. переправився через р. Сян біля с. Волове, рухаючись в бойових порядках 49-го гірсько-стрілецького корпусу 17-ї німецької армії групи армій «Південь». Потім курінь пройшов форсованою ходою через Яворів-Янів, взявши курс на Львів, який вже був залишений радянськими військами. Вважається, що перші вояки «Нахтіґалю» з’явилися на околицях стольного міста Галичини в кінці 29 червня 1941 р., але основні сили куреня вступили до Львова вранці наступного дня.

Для Р.Шухевича, котрий зі своїми бойовими побратимами урочисто вступив до рідного міста, день 30 червня 1941 р. був затьмарений страшною звісткою про знайдення у в’язниці по вулиці Лонцького тіла його брата Юрія, закатованого НКВС. Він мужньо переніс цю трагедію і вже увечорі цього дня разом зі своїми вояками взяв участь в проголошенні від імені революційної ОУН Акту відновлення Української Держави. 5 липня 1941 р. Голова тимчасового Українського Державного Правління Ярослав Стецько повідомив сотника Романа Шухевича про призначення його другим заступником «члена тимчасового Правління по справам військовим». На зазначену посаду був покликаний генерал-хорунжий Всеволод Петрів, а його першим заступником став Олекса Гасин.

Проте вже 3 липня 1941 р. державний підсекретар уряду Генерал-губернаторства Кундт розтлумачив В.Горбовому, проф. В.Андрієвському, В.Мудрому, С.Шухевичу та С.Бандері, що створення в Кракові Українського Національного Комітету та проголошення у Львові Українського Уряду не погоджені з керівництвом Третього Райху, а тому є незаконними. Він також підкреслив, що «остаточне слово в українських справах належить лише фюреру».

Наступним кроком з боку нацистів стало затримання С. Бандери, Я. Стецька та групи інших чільних членів ОУНр і переведення їх до Берліна. З огляду на зазначене, німецька окупаційна влада вважала небажаним перебування у Львові батальйону «Нахтіґаль» і вже впродовж 7-9 липня 1941 р. його сотні рушили на схід. Хоч Р.Шухевич та його легіонери тяжко сприйняли негативне ставлення нацистів до питання української самостійності, проте вони все ж надіялися, що Берлін змінить свою позицію.

13 липня 1941 р. «Нахтіґаль», перейшовши річку Збруч і опинився на території Наддніпрянської України , а саме: під Браїловим і Вінницею. Після цього батальйон було відведено до містечка Юзвин. Саме тут Роман Шухевич та його вояки з жахом дізналися про підсумки наради 16 липня 1941 р. в ставці фюрера, які остаточно знімали з порядку денного питання самостійності України: Східна Галичина включалася до складу Польського генерал-губернаторства, Північна Буковина, Бесарабія та територія між ріками Дністер і Південний Буг приєднувалися до Румунії, інші українські землі увійшли до райхскомісаріату Україна або в підпорядковування військовій адміністрації.

У зв’язку з цим Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії. Роман Шухевич різко зреагував на згаданий перебіг подій і надіслав до ОКВ протест, в якому підкреслювалось, що внаслідок «арешту нашого Уряду і Провідника, Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії». Загострення стосунків нацистів з ОУНр змусило їх розформувати батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». 13 серпня 1941 р. «Нахтіґаль» було роззброєно (за винятком старшин) і відправлено до Кракова, а звідти 27 серпня переведено до вишкільного табору Нойгаммер. Коли про це дізнався Роман Шухевич, то він застеріг проти непродуманих кроків і сказав: «Є хтось, хто за нас думає та відповідає, та якщо зайде така потреба, тоді дістанемо наказ від проводу, що робити…».

Наприкінці вересня 1941 р. особовий склад «Нахтіґалю» знову отримав зброю і розпочав заняття з бойової підготовки. У цей час серед вояків батальйону вже ширились чутки про арешт нацистами С.Бандери, інших чільних діячів ОУНр, а тому Роман Шухевич спільно з командиром «Роланда» Євгеном Побігущим 16 жовтня 1941 р. склали «Меморандум українського Леґіону», який було надіслано до Берліна. У цьому документі викладалися 10 вимог політичного і правового характеру, які не були враховані, за винятком того , щоб не складати присягу. З огляду на це, кожний вояк уклав з німцями індивідуальний контракт на час від 1 грудня 1941 р. до 1 грудня 1942 р. 21 жовтня 1941 р. батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд» були об’єднані в одне формування, яке перевели до Франкфурта-на-Одері. Командиром поліцейського батальйону став Євген Побігущий, його заступником і командиром першої сотні — сотник Роман Шухевич. Батальйон, який отримав умовний № 201, було включено до складу 201-ї охоронної німецької дивізії в Білорусі. 22 березня 1942 р. перша група українських вояків приїхала до Мінська, а після прибуття сюди основних сил, український батальйон перекинули до м. Лепеля. До його завдань входила охорона комунікацій та місцевої німецької адміністрації.

Відомості, які надходили до вояків 201-го батальйону з Галичини та інших місцевостей України, говорили про посилення нацистського окупаційного режиму: примусове вивезення населення на працю до Німеччини, широкомасштабні акції щодо вилучення в українських селян продовольства, фуражу, іншого збіжжя, розправи з непокірними. Ширились також чутки, що після ІІ-ї конференції ОУНр розпочалася активна військово-підготовча діяльність підпільних націоналістичних осередків, яка викликала велике занепокоєння у німців. За таких обставин серед особового складу зміцнилося бажання не продовжувати контракт з німцями.

Коли Роман Шухевич, за рішенням старшинських зборів батальйону, з’ясував настрої вояків, то виявилося одностайне прагнення повернутися додому. 22 листопада 1942 р. в присутності командира 201-ї охоронної дивізії особовий склад українського батальйону не дав згоди на продовження контракту і 5 грудня 1942 р. ця формація була німцями розв’язана. Її особовий склад було перевезено в Україну, а групу старшин із 22 осіб ув’язнено у Львові. Після святкування Різдва Христового у 1943р. Роман Шухевич та ще кілька старшин, серед яких був і Василь Сидор, зуміли вирватися з ув’язнення і перейти на нелегальне становище. Від цього моменту в житті Романа Шухевича наступив найбільш відповідальний і активний період діяльності, який підніс його до найвищих посад в українському визвольному русі, репрезентованому ОУН і УПА.

На цей час Роман Шухевич вже був цілковито сформованим керівником високого ранґу, котрий, крім військових знань, добре розумівся на політичних питаннях й мав значні організаційні здібності. Ось як, наприклад, запам’ятав Романа Шухевича вояк 201-го батальйону М.Кальба: «Роман Шухевич не потребував дорадників, не потребував роботи засідань, щоб винести певні рішення чи висновки. Це була людина-провідник, який з місця вирішував все, беручи на себе повну відповідальність». А за словами Василя Кука, для Романа Шухевича було характерне «всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення». Він також «не любив марнослів’я, цінив у людях діловитість та бойову мужність». Після року служби всі вояки на чолі з Шухевичем відмовились продовжувати службу. 6 січня 1943 р. їх відправили під охороною до Львова, куди вони приїхали 8 січня 1943 р. Роман Шухевич, знаючи, що всіх старшин арештують, непомітно зник від ґестапо.

Вирвавшись з німецького ув’язнення, він незабаром зв’язався з членами Проводу революційної ОУН і був призначений військовим референтом ОУНр і з цього часу Роман Шухевич безпосередньо став біля витоків створення УПА: ще на початку грудня 1942 р. до такого рішення прийшла таємна військова конференція ОУНр у Львові. По її наслідках, за словами М. Лебедя, «у грудні 1942 р. Провід Організації видає наказ тереновому Проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широко розплановану збройну самооборонну боротьбу українського народу», призначивши керівником цієї ланки роботи Дмитра Клячківського («Клима Савура»; згодом він стане командиром відділу УПА-Північ).

Як добре підготовлений військовик, Роман Шухевич в лютому 1943 р. Третьою конференцією ОУНр, яка відбулася в околицях м.Олеська Львівської області був призначений Головним командиром УПА. Надалі він фіґуруватиме найчастіше під псевдом «Тарас Чупринка» і керуватиме боротьбою за ідеали Української Самостійної Соборної Держави (УССД) довгих сім років й загине на бойовому посту. Поет-повстанець Зиновій Сердюк-«Гроза» на мотив 4-го знімку з цього ряду напише:

Роман Шухевич: від солдата строкової служби в польській армії до Головного командира УПА (лютий, 1943 — 05.03.1950)

Роман Шухевич: від солдата строкової служби в польській армії до Головного командира УПА (лютий, 1943 — 05.03.1950)

Зиновій СЕРДЮК-«Гроза»

Роман ШУХЕВИЧ. Волинь-1943

Стоїть із автоматом. У цивільнім.
Не вказано, яке оте село.
Стоїть в краю, від окупантів вільнім.
Таких “республік” кілька там було.

Були в руках УПА усі управи.
Такого не траплялося ніде.
Були в руках УПА й цивільні справи –
Лісництво і шкільництво і те де.

“Республіки” були і на Поліссі.
Державу ніби мали там свою.
Не даром же з’явилося у пісні
Слова “…живуть там люди, як в раю”.

Рішучий погляд і рішуча поза.
Він з ворогами лютими на прю
Доволі тепло вдягнений. Морози
Напевно, вже з’явились в тім краю.

Волинь в огні. Йдуть курені до бою.
Про боротьбу запеклу знає світ.
Він керуватиме святою боротьбою,
Сім років ще, сім надтривожних літ.

Стоїть в цивільнім не цивільний геній.
Він по-військовому підтягнутий, стрункий.
Стоїть десь там далеко на Волині.
Легендою він стане на віки.

…Про Головного командира УПА «Тараса Чупринку» можна написати багато томів, але це вже буде інша сторінка історії.
Героям Слава!

За матеріалами книги «Нескорений командир»
(Микола Посівнич, видавництво «Літопис УПА», серія «Події і люди», ч І, 2008 р.)

Підготував Богдан Глібчук
Голова Косівського РО «Просвіта»

Share