Шевченкова весна

Тарас прийшов у світ, коли ще скутий кригою, сивів у берегах Дніпро. Березень благословив першу сльозу немовляти, що, мов із серця, упала Славутичу на груди і розтопила кригу.

Квітень землю уквітчав зеленим рястом і приніс на веселих крилах молодому кріпакові вистраждану волю. Травень квіти зібрав зі всієї Вкраїни, і сльозою скропив, і вірою повив та встелив Кобзареві останню путь з Петербурга до його вічного і тихого дому — на Чернечу гору, що стала Тарасовою горою.

Маленька громадка проводжала холодного березневого дня 1861 року свого Тараса на Смоленський цвинтар. А  за два місяці, серед травневого розмаю, за труною, покритою козацькою червоною китайкою, ішла за своїм Кобзарем уся Україна. Нині ж шляхи до могили на Дніпровій кручі пролягли з усього світу, і не буде цьому вселюдському походу кінця-краю, поки є Україна і світить сонце…

Вічна Шевченкова весна прийшла на землю, яку сходив Тарас малими босими ногами і засівав словом, а слово те було про Матір і про Україну: …

Орю Свій переліг — убогу ниву
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть.

Оралася та чорна нива долом і горою, засівалася ясною волею. І ступали в ту благодатну борозну за Поетом нові сівачі. Україна приймала їх слово, бо воно краплею крові стікало із серця. І як борозна людської долі біжить через життєве поле за горизонт, де сходяться земля і небо, так Шевченкова борозна кожного українця стелиться по землі, по небу, в уяві і наяву до кручі над Дніпром, до нашого батька Тараса, де кладемо грудку землі української і пісню про Матір-Україну.

Є в Україні святе місце, де чисту сповідь перед Матір’ю виповідає душа. Є в Україні Чернеча гора, яку знає весь світ і з якої видно весь світ.

Є зелена круча над Дніпром у Каневі, освячена «Заповітом», який вернувся до народу із тяжкого застійного забуття. І найменша грудка цієї землі священна для кожного українця, бо це земля з могили Тараса і над нею витає пісня України, як живий дух Поета.

Шевченка зростили пісня і дума народу.

Холодної зими, в тріскуні лютневі морози помирав у Петербурзі великий син України і мережив на своєму автопортреті списаним олівцем останнього вірша — прощання зі світом. А в тому прощанні — знову дума про Україну і надія на її воскресіння. І з цією надією, вірою і любов’ю відійшов Шевченко у вічність.

Обірвалася пісня Поета, обірвалася на веселій ноті, щоб ніколи не вмерти і не скласти крил, а зростити на материнській землі і підняти в отче небо крилатий пісенний хор, в якому чути на весь світ одне найрідніше слово — Україна. Є під останніми рядками, які вивела рука Тараса, дати — «14–26 февраля 1861 року». Дата — як заповіт — прийти у світ новому імені і понести далі славу України.

Пам’ятаю, що був час, коли у кожній хаті мешканців Косова і не тільки на почесному місці був портрет Тараса Шевченка. Кожна дитина з цієї хати, що переступала поріг школи, ще не вміла читати й писати, але уже знала вірші Поета «Садок вишневий коло хати», «Мені тринадцятий минало», «Заповіт».

А. Богдан, членкиня Союзу українок.
«Гуцульський край», №21, 22.05.2020 року

Share