З любов’ю до людей
Спливають дні, відлік йде вже на місяці, а щем у серці з’являється час від часу, коли згадую товариша юності Івана Мисюка.
Кажуть, що кожна людина унікальна по-своєму. Таким був Іван. З великою добротою і любов’ю він писав про людей. Надихав інших до творчості: когось — до написання поезії чи мелодії до неї, когось — до живопису, адже сам був творчою, обдарованою людиною.
Його щирість і глибоке переконання, що ти все правильно робиш, що твої доробки варті уваги, додавали віри і впевненості в намірах, бажанні творити далі.
Згадуються далекі шістдесяті. Студентські роки, молодість. Скільки було пережито разом…
У пам’яті зринає вечір у Косівському училищі прикладного мистецтва, присвячений 140-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Сміливо задуманий і здійснений у ті непрості роки. 1964 рік, начебто — «відлига». Ми, студенти IV курсу, у вишиванках, духовно піднесені. Зі сцени звучить вірш Т.Г.Шевченка «Розрита могила». А наступного дня студента, який читав цей вірш, уже не було на заняттях, а згодом — і в училищі.
І знову спомин. Танці під «живу» музику в РБК. Іван, з пишною шевелюрою густого, чорного волосся, у костюмі та білій сорочці з «метеликом» замість краватки, яку ми тоді носили, а в руках — нерозлучний кларнет. Іван грав на кларнеті, Василь Задерилов — на фортепіано, Валерій Ткаченко — на гітарі і я — на акордеоні. Ось така «джаз-банда».
У недавній бесіді з Леонідом Процюком, одним з учасників знаменитого ансамблю «Гуцули», він зауважив, що це, напевно, і був зародок відомих згодом «Гуцулів».
А ще пригадується цікавий епізод, пов’язаний із навчанням Івана в тодішній Косівській лісній школі, який свідчить про його природну обдарованість. Розповіла про це Є.М.Фокшей, учителька лісної школи. 50-ті роки. Перший клас. Іван Мисюк запам’ятався мовчазним хлопчиком, який спочатку тримався осторонь, уникав спілкування і виділявся з-поміж дітей тим, що міцно притискав до грудей альбом, не розлучався з ним ніколи. А діти зуміли заглянути в той альбом і побачили дуже гарні малюнки. Відтоді більше Івана не чіпали, а поважали, бо зрозуміли, що не кожен зможе щось подібне намалювати.
Не беруся перераховувати величезні творчі доробки Івана, бо їх насправді дуже багато, і в різних жанрах. Але твердо знаю: усе, до чого поверталося його добре серце, було зроблено з любов’ю до людей.
Володимир Довгун,
м.Косів.
«Гуцульський край», №11, 13.03.2020 року
