Раз добром нагріте серце…

…Вік не прохолоне». Ці безсмертні слова великого Кобзаря, мабуть, добре відомі кожному, але мені, гуцулові із західного регіону України, прийшли на гадку, коли понад п’ять років тому на сході нашої Батьківщини Москва продовжила повзучу експансію з метою анексії якомога більшої території під соусом «громадянської війни» на Донеччині.

Фактично без спротиву «відтяпавши» Крим, у нашого одвічного поневолювача, як то кажуть, «розгорівся апетит», і він вирішив захопити ще дещицю української землі — для початку добряче русифікований Донбас, а коли поталанить — то і все Лівобережжя й Північне Причорномор’я. Скориставшись із владного хаосу після втечі Януковича, Азарова та іже з ними, кілька маленьких групок диверсантів ГРУ-ФСБ захопили ряд містечок Луганської і Донецької областей, проголосивши утворення так званої «Новоросії».

Розрахунок авантюристів базувався на тому, що місцеве населення, якщо й не підтримає утворення «незалежної держави», то в усякому разі не вчинить спротиву і буде пасивно вести себе — в якості «стороннього спостерігача» та врешті-решт примкне до того, хто візьме гору. Забігаючи наперед, скажемо, що для такого «сценарію» було багато об’єктивних передумов, але до честі значної кількості населення цієї частини України, воно змогло організуватися на спротив, причому до лав активних і пасивних оборонців державного суверенітету долучилися такі громадяни, яких у пасьянсі Москви явно вважали прихильниками сепаратизму — російськомовні та змішаного етнічного походження. Про одну таку Жінку мова піде нижче.

Її звати Тетяна Гольц; народилася і проживає в м.Бахмуті (у радянські часи переіменований на честь революціонера-більшовика — «Артемівськ»; недавно містові повернули його давнє ім’я). Саме тут, у Бахмуті, започаткував свій бойовий відлік легендарний добровольчий батальйон «Донбас». Як і свого часу в УПА, «службою тилу» цього підрозділу в 2014-му стало місцеве цивільне населення, забезпечуючи добровольців одягом і провіантом.

Моя приятелька-бахмутянка Світлана розповідає: «Того спекотного літа 2014 року багато бахмутян долучилися до так званого «графіка борщів», створеного через секретну розсипку в мережі Інтернет. Хто під псевдо, а хто під своїм власним іменем, писали, на скільки людей може сьогодні приготувати обід чи завтра — сніданок. Так у Бахмуті годували вояків-захисників. Того дня їжа була готова, а віднести її було нікому за звичайних життєвих обставин — заснула маленька дитинка однієї з жінок і залишити її сплячу одну в хаті вона не наважилась. Я тоді попросила Тетяну Дмитрівну з донечкою.

У куховарстві вона ще участі не брали і взагалі — як мені здавалося — з певною недовірою спостерігала за нашими зусиллями, але допомогти донести провіант погодилась. Ми йшли мовчки, несучи нелегкий вантаж. Темніло, бо командир попросив, аби ми принесли їжу, коли хлопці повернуться на базу. Нас обігнали великі машини і декілька легковиків з військовими. Того дня був важкий бій під Попасною. Двох «двохсотих» (убитих) привезли на броні. «Трьохсотих» (поранених) доставили до лікарні. Ми ще не знали значення тих страшних слів, тоді ми ще багато чого не знали…

Тетяна Дмитрівна роздавала їжу, вдивляючись у сірі стомлені обличчя. У повітрі стояв стійкий запах пороху, несвіжого чоловічого одягу, тютюну і важких думок. Хлопці, які щойно вийшли з бою, не дуже хотіли їсти, хоча повинні були добре зголодніти. Вони були ще там, де стріляли, де були ще живі їхні побратими, яких зараз уже називають «двохсотими». Командир підрозділу снайперів з позивним «Козак» турбувався, щоб усім його хлопцям, особливо молодим, дісталася порція смачної домашньої їжі. Останню спочатку залишив собі, а потім віддав хлопчині, котрий спізнився, сходивши в душ. «Нічого, мовляв, мені і цього вистачить», узяв шмат хліба, акуратно порізаного бахмутськими жінками сала й зубочок часнику…

Я помітила, що Тетяна Дмитрівна уважно слухає, про що говорять зі мною добровольці і розглядає обличчя чоловіків. Ми вдвох поверталися мовчки, а коли розлучалися, Тетяна мовила не так мені, як сама до себе: «Ці хлопці заслуговують на повагу. Ввічливі, скромні, у одного п’ятеро діточок, у іншого — троє, чула, як один казав, що має дві вищих освіти, а другий узагалі фізик-ядерщик!!! Ніколи в своєму житті я не бачила одразу стільки щляхетних чоловіків в одному гурті…». З цього моменту Тетяна Ґольц стала активно допомагати воїнам, ще й проводила майстер-класи у військовому шпиталі. Набагато більше робить, ніж говорить — одним словом, людина дій, а не балачок».

Тривалий вже час я слідкую за сторінкою Тетяни Гольц у мережі Facebook і скажу так: етнографічні матеріали, які вона тут публікує, читаються з величезним задоволенням, а чогось на кшалт «я і море, я і гори» пані Тетяна (на відміну від переважної більшості моїх земляків) розміщати не практикує. Гідний приклад для наслідування!

Василь Гуменюк.
«Гуцульський край», №2, 10.01.2020 року

Share