Закордон у пошуках прибутку

Низька заробітня плата, високі ціни, обмежена кількість робочих місць, високі податки — це лише основні причини масового виїзду українців, та косівчан зокрема, на заробітки до інших держав. Щоранку в будні дні перед «Ідея Банком», що на П’ятачку в Косові, ще до відкриття вибудовувалася черга людей, які хочуть оплатити робочу візу. З наданням Україні безвізу черга від банком дещо зменшилася, але кількість виїхавших заробітчан зросла. І маленький веселий Косів помалу порожніє. На Площі, де в теплі дні на лавочках не було де зернятку впасти, зараз в половину менше людей. Що змусило Косівчан, окрім основних причин, різних вікових категорій покинути своє місто? Та чи є надія на повернення більшої половини заробітчан?

Наші прадіди і прабабусі, мабуть, пам’ятають, а ми бачили на старих фото, як виглядав Косів у період з 1919 року, коли влада в місті належала Польщі. Тоді поляки відвідували Косів як рекреаційний центр. А сьогодні, за стільки років, наші люди їдуть до них. Але, на жаль, відпочинком там і не пахне. Польща лідер по кількості українців-заробітчан, але й в більшості країн Європи.

Згідно з статистикою, яку надає на своєму сайті Головне управління статистики в Івано-Франківській області, за січень-березень 2018 року зареєстровано 625 безробітних. Але кількість незареєстрованих в рази більша. Через нестачу робочих місць, дипломовані спеціалісти змушені шукати альтернативу. Виїжджають всі: від найстарших до молоді. Основною причиною самі заробітчани називають низьку платню, яка не відповідає цінам на продукти харчування та предмети побуту, не кажучи вже про комунальні платежі та податки.

Переглядаючи пропозиції про роботу в Косові на сайтах оголошень, знайшла вакансії навіть з мінімальними 100 гривень в день, з 9 до 18 год. Здавалося б непогано, як для 2010 року, але не з сьогоднішніми цінами в магазинах. Праця в Україні перестала цінуватися, і через це ми втрачаємо хороших працівників.

Українська молодь хоче розвиватися, тому в пошуку стартового капіталу та кращого життя виїжджає закордон. Христина, народилась в с.Хімчин, Косівського району, але працювати в Косові не захотіла, через низьку плату. Попрацювавши в Чернівцях, все ж виїхала на роботу до Польщі.

Христина: Думки поїхати закордон приходили до мене регулярно. Та в Чернівцях у мене було навчання та робота. Після вручення диплому ясно зрозуміла, що в тут мене нічого не тримає, окрім роботи, де заробітна плата не влаштовує. Знала, що закордоном зароблю значно більше. Плюс до всього є мрії, які реалізовуються тільки фінансово. На жаль, в Україні я таку суму заробити на посаді бухгалтера не змогла б ніколи.

Чи справдилися твої очікування від роботи закордоном?

Очікування від робіт закордоном завжди двозначні. Впливають чужі приклади та досвід. Що ж я очікувала влитися в це середовище і перестати хвилюватись, бо закордоном я вперше. Я дуже швидко звикла, і мовний бар’єр поступово зник.

Не виникало думки залишитись там назавжди?

Це всетаки залежить від середовища і території. Краків мене потихеньку закохує в себе. Та я в пошуках себе і роботи, яка приноситиме не лише гроші, а й задоволення. Вразі такої знахідки я б із задоволенням лишилась тут.

За яких умов Ти б могла відмовитися від роботи закордоном і повернутися назад в Україну?

Перше — якби я могла реалізувати себе як спеціаліст за своєю професією. Друге — це створення власної сім’ї.

Як і Христина, Андрій, житель с.Вербовець, вже деякий час знаходиться закордоном. Але на відмінну від Христини, Андрій вже змінив багато професій та не мало років провів закордоном як заробітчанин. Він відповів на ті ж запитання що й Христина.

Андрій: Я вирішив поїхати на заробітки закордон з двох причин.Перше — це більша заробітна плата, друге — це менша кількість робочих годин. На даний момент, бажання лишитися тут назавжди немає, але й додому не рвусь, та й інколи задумувався над переїздом. Розлучитися з друзями та рідними було не легко. Й повернутися, відмовившись від заробітку закордоном зможу, мабуть, лише якщо матиму вже дружину та дітей.

У словах, двох абсолютно різних за всіма ознаками та незнайомих між собою людей, є дещо спільне. Вони обоє готові повернутися як і більшість заробітчан. Але їх основною причиною для повернення є створення сім’ї. Проте як створити сім’ю в Україні, якщо ти за тисячі кілометрів від дому. Якби життя йшло за сценарієм книги, то відстань не була б проблемою. Але, на жаль, все більш приземлено. Сім’ї заробітчан часто розпадаються, про це свідчать вірші. Віршами та піснями українці здавна описували свої емоції. Так от сучасні українські емоційні вірші пишуть звичайні люди, а не професійні поети. Сьогодні в мережі ми маємо змогу читати вірші й заробітчан. Найчастіше це поезії про жінок, котрі через заробітки втратили свій зв’язок з рідними. Як наприклад вірш Миколи Курилюка, що облетів всі соціальні мережі «Заробітчанка», відоміший загалу як «Ніна»:

Автобус курс узяв на Україну,

Позаду Рим та десять довгих літ

І тихий щем прийшов до серця Ніни…

Але найбільшої популярності набувають реальні історії з перших уст. Коли самі заробітчани розповідають про роки праці закордоном. Наприклад історія жінки, яка повернувшись після 10 років в Італії, не впізнала власної дочки. Цю історію висвітлив сайт «Жіночий порадник». «Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм’ї, » — розповідає головна героїня історії. Звичайно не все так погано. Зараз молоді сім’ї, в яких ще немає дітей, вирушають на заробітки разом.

Це добре для них, але хто залишається в Україні?

В Україні залишаються ті, кого стримують обов’язки, наприклад навчання чи немовлята. Залишаються ті, хто отримує й тут хорошу платню, а це або вже успішні підприємці, або люди на гарних посадах. Інші ж хоча б раз задумувалися про виїзд. Хтось вже поїхав, хтось ще думає, а хтось зміг знайти альтернативу тут. Так вчителі займаються додатковими індивідуальними заняттями на дому. Багато жінок зараз, окрім основної роботи, шукають під заробіток продаючи косметику через каталоги. Дехто займається рукоділлям й продає свої роботи через мережу Інтернет. Насправді варіантів багато. Не можу сказати, що заробітчани це ті, хто шукає легких шляхів, бо там немає нічого легкого. Але можу сказати, що ці люди просто не вірять, що в Україні, навіть маючи ідею, зробити свою маленьку справу, щоб вона приносила прибуток. Тетяна, молода мама з Смодного, змогла знайти себе в маленькому занятті і розвинути його.

Тетяна: Все почалося з того, що я шукала в Інтернеті пов’язочку для своєї манюні на честь виповнення їй 6ти місяців. Оскільки я мама маленької Принцеси, хотіла щоб її голівку прикрашав якийсь милий аксесуар. От тоді я й наткнулась на оголошення на одному з сайтів, в якому жінка Юлія розповідала про своє хобі шити, вона теж в декретній відпустці як і я, але виховує двох хлопчиків. Ми роззнайомилися, почали спілкуватися. Я замовила в неї дві пов’язочки для доні, і якість виконання та й самої тканини мене вразила! Я написала відгук про її роботи, і почала задумуватись про реалізацію таких чудових аксесуарів для маленьких красунь. Мене це затягнуло і зараз, співпрацюючи, ми вже маємо близько 40ка різних видів тканин. Ми збільшили асортимент головних уборів для найменших, а найголовніше те, що в нас вже є десятки задоволених клієнтів, які звертаються до нас ще і ще. І це не може не тішити! Надалі плануємо розвиватися, збільшити асортимент шапочок. А ще моя доня бере в цьому безпосередню участь — виступає в ролі моделі, на ній я фотографую всю нашу красу. І коли приймаю замовлення часто чую: «хочу таку пов’язочку як на вашій донечці», це надзвичайно приємно для мене. А в тім якби не вона то не було б мого хобі-роботи, яке приносить мені задоволення.

Тетяна та Юлія реалізують свою продукцію в соціальній мережі Instagram, в особистому профілі Тетяни @tania_samanyuk_

Дві мами на своєму досвіді довели, що повіривши в себе, можна розвинути свою хай маленьку, але прибуткову справу, яка ще й приносить неабияке задоволення. І таких людей безліч, ними потрібно надихатися і рухатися вперед. Історії розвитку маленького бізнесу в Україні треба ділитися, щоб подавати приклад та дарувати надію, тим хто закопує свої ідеї та виїжджає на заробітки.

Отже, опитавши людей закордоном, я зрозуміла, що потрібно, щоб заробітчани поверталися на Україну:

1. Робочі місця
2. Достойні заробітні плати
3. Постійні виплати платні без затримок

Три прості речі, але поки для нас такі недосяжні. Помітно, що ми почали рух вперед у цьому питанні, як мінімум підняли міні малку, але ця ситуація залежить ще й від підприємців. Потрібно розуміти, що гарний працівник той, хто зацікавлений в роботі. А хороша робота та, яку не хочеться покидати.

Сподіваємося, що в майбутньому кількість українців — заробітчан зменшиться, а умови праці в Україні покращаться. Всім працедавцям бажаємо добрих працівників, а працівникам — сумлінних працедавців.

Цуприк Діана, студентка кафедри журналістики ЧНУ ім. Ю.Федьковича