Без української мови в нас буде вічний Путін

Повний текст блискучої промови Івана Малковича під час церемонії нагородження лауреатів Шевченківської премії.

Наш земляк, уродженець села Нижнього Березова, лауреат Шевченківської премії у галузі літератури за 2017 рік, поет і один з найкращих видавців України Іван Малкович під час церемонії вручення нагороди звернувся до Президента України Петра Порошенка з закликом прискорити прийняття закону про мови. Свою промову поет присвятив Тарасові Шевченку, тонко вплівши в канву своєї доповіді і сучасні реали.

«Я дякую від усіх лауреатів, вам, пане високоповажний Президенте, високошановний голово Шевченківського комітету, високошановні члени Шевченківського комітету, шановна громадо, дякую усім, хто нашу творчість визнав гідною цієї найвищої в Українській державі премії. Дякую.

Мені сказали, щоб я написав до п’яти хвилин слово про Шевченка, щоб я виголосив, як літературний лауреат, то я це й виголошу.

В середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із непосвячених ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав. От наприклад: «Слова дощем позамивались, і не дощем, і не слова». Люди називали і Він Грановського, і ще когось. Найначитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс. Як солодко було відкривати їм, що це Шевченко! що «Ми восени таки похожі. Хоч капельку на образ Божий». Чи, скажімо, «Готово! Парус розпустили…» — це теж Шевченко. Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті — «і тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся». Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури. Тобто читайте «Наймичку» і «Тополю», забудьте «Мертвим і живим» — як уїдливо зауважив сучасний поет. Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторія: саме такий образ Шевченка пере важає і досі — кріпак і селянськиї поет-мученик.

«Скиньте з Шевченка шапку. Отого дурного кожуха. Відкрийте і нім академіка. Ще одчайдуха-зуха», — закликав Драч і багато ін ших поетів упродовж сторіччя. Алі наша українська натура і далі пре довжує зациклюватися на обра; мученика, затінюючи істинний об раз Шевченка-поета.

Ще й Кобзар, особливо у часі бездержавності і аж дотепер пра вив нам за найвищу Конституцій національного духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації. І невипадково уже у наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу, що сьогодні вже згадував пан Президент, Сергій НІгоян, гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: «Борітеся — поборете!». Невипадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на «янучарів», з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: «Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя… Романські п’яні легіони. Паскудились». Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать, як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горепашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а замінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами і без, здавалося, жодних шансів на успіх створив сам себе. І це його світіння бачили всі. І той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, — а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней — це його найбільша пристрасть, і він вперто шукає вчителя. Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас — найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, кращого за нього не знайти. І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю. А Шевченко тим часом вишколюється у малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя, у кожного суспільного стану своя морока. І попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише і таке, що в нас нечасто цитували: «Не завидуй багатому. Багатий не знає ні приязні, ні любові. — Він те все наймає».

Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж у чотирирічну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака у науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим. А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в академію закрутилися такі імениті люди як Жуковський, Брюллов і багато інших. Це просто якась нереальна історія! Достоту історія про успіх. Хоча треба чесно визнати: якби більшість тих людей знали, що помагають передовсім поету, а не художнику — нічого б такого не сталося.

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі. Однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти у безнадію. Срібна медаль академії, академік у гравюрі, розпис Большого театру — високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання у Римі — це все про Шевченка, його чекає феєричне життя! Він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства. Адже він не тільки художник, але ще й чудово співає, легко віршує.

Але виявляється, що те його внутрішнє світіння — то далеко не абажурне сяйво, то вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його Батьківщині.

Шевченко має мужність не записатися у лави прославляльників російського царя, який, хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі.

Але для генія правда понад усе, і Шевченко переливає свою правду у поезію, і його слова снуються у такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу. Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто іде супроти і словом, і дією, як страчений Рилєєв. Ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці. Просто вчитаймося в майже всуціль українські назви творів Рилєєва — «Войнаровський», «Мазепа», «Наливайко», «Богдан Хмельницький». Більшого українофіла серед російських письменників не було і, мабуть, вже й не буде.

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже і не соромно показатися на люди — дивіться, ми є! Бо у часи, коли над слов’янщиною літав Бог-творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798 — Міцкевич, у Московії — 1799-го Пушкін, а в Україні — 1814 року, про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі.

Отож і наш з вами святий обов’язок — свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову, що все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами, що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих аборигенів, що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голову на почуте українське слово, що й донині не скасовано горезвісний закон Ківалова, який ганьбить цілу націю. Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої українські! Тобто люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них з різних причин з мовою не склалося, але їхні діти мають її знати і шанувати.

Нарешті, мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою — від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою. За чітко виписаними винятками для кримських татарів та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають. Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт «Вареничная «Катюша» — так, наче той москаль щодня і щогодини безчестить нашу безталанну Катерину. Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти. Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про перевертня у бузині, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: «Та соловейко не за тих». І справді, соловейко не за них.

Адже відомо, що мова — найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса, «нація повинна боронити мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданства».

Коли у часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчилль обурився. «А що ж ми тоді будемо захищати?» — спитав він.

На жаль, нашим урядовцям далеко до Черчилля. Вони не розуміють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як «жито», «Дніпро», «човенце», «мрія» і тисячі інших прекрасних слів. І що тут все налагодиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі все частіше. Якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні — тут буде вічний Путін, як би він не називався. Адже сказано: «На початку було Слово», яке, як відомо, формує свідомість. І з цим Словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на культурній карті світу.

У моїй скромній книжиці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, я вів річ про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом. І вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я, Ангел і Янгол.

Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська держава.

І ось, коли ми матимемо гідний захист і мови, і держави — тоді нарешті

«Буде бите Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще незачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».

Джерело: «LIGA.net»

«Гуцульський край», №12, 24.03.2017 року