«А жити тільки мав ще…» — до 120-річчя поета поета Розстріляного відродження Василя Атаманюка

Слова, винесені в заголовок, взяті з вірша Василя Атаманюка «Ви не кажіть мені про смерть». Вірш написано восени 1921 року. То була його 25-та осінь, проживав він тоді в Катеринославі і леліяв у серці багато світлих надій. Але доля ще мала перевести його через голодомор 1921–23 років, втягнути у вир національно-культурного відродження і кинути в пекло сталінських концтаборів. Та про все по порядку.

Василь Іванович Атаманюк народився 14 березня 1897 року в містечку Яблунові Печеніжинського повіту в національно свідомій селянській родині. Був п’ятою дитиною у своїх батьків. Батьки жили бідно, але трудилися в поті чола і старалися дати освіту своїм дітям. Його старший брат Петро закінчив вчительську семінарію, проте, поляки йому роботи в школі не давали, і він працював відповідальним працівником на пошті в Яблунові.

Здобув освіту і другий його брат Михайло, який зміг влаштуватися на вчительську посаду лише на Буковині. Згодом він був знаний як журналіст і письменник під псевдонімом Ярема Гірниченко. Сестра Марія і брат Юрій господарювали на батьківських землях, а малому Василькові залишалося хіба що стати пастухом, допоки не почне парубкувати, а потім отримати в спадок батькову хату і господарку. Але брати помітили, що Василько мав хист до навчання, швидко навчився читати і часто заглядав у їхні книжки, а навчаючись у початковій школі, вже читав німецькою. Правда, за Австрії німецьку мову вивчали з перших шкільних уроків. Спілкуючись постійно з єврейськими дітьми, міг вільно говорити з ними єврейською, не було у нього проблем і з польською мовою, яка панувала в урядових установах. Тому на сімейній раді вирішили послати Василя на навчання у Коломийську українську гімназію.

Василь Атаманюк (поч. 1920-х років).

Василь Атаманюк (поч. 1920-х років).

Пізніше Василь Атаманюк згадував, що прийшлося продати коня і «при допомозі всієї сім’ї і на власні заробітки учитися в гімназії і університеті». В гімназії дуже швидко вивчив мову есперанто і став активним членом Крайового товариства українських есперантистів «Прогресо» («Поступ»), друкував мовою есперанто свої переклади в есперантському журналі «Україна Стельо» («Зоря України»).

Через воєнні дії Першої світової війни йому прийшлося докінчувати гімназійну освіту у Відні. Тут, у 1915 році, опублікував свій перший вірш «Лист малого синка до батька на війну», а через рік вийшла його перша поетична збірка «Як сурми заграли до бою», яку добре зустріла критика. Служив у австрійській армії, але, бажаючи здобути вищу освіту, з дозволу командування вступив на юридичний факультет Львівського університету. У Львові друкував свої вірші в журналах «Світ» і «Шляхи». Зі студентської лави в складі УГА пішов на фронти визвольних змагань 1918–20 років. Оскільки в австрійській армії він був телефоністом і перекладачем в прес-бюро, то згодом його направили до штабу Дієвої армії УНР, де служив козаком комунікаційного відділу, а потім деякий час працював у військовій газеті. Так Василь Атаманюк опинився у Катеринославі. Тут познайомився з лідерами Української комуністичної партії (боротьбистів). Йому імпонувала їхня доктрина української революції, національної за своїм характером (безумовна незалежність України, власна армія, ніяких союзних республік), і він вступив у її ряди, працював технічним секретарем газети катеринославських боротьбистів «Український пролетар». У газеті з’являються його статті, в яких автор виступає проти більшовиків, проти загарбницької політики Москви, що посягнула на незалежність України. В поезіях цього періоду («Якби знав я, Україно», «Ми сміло підемо», «Вперед ми ідем» та ін.) проймається драмою часу, мріє про вільну і. незалежну Україну, за цю ідею він згідний боротися «до загину», «віддати своє щастя, свою долю».

У березні 1920 року більшовицька влада партію боротьбистів ліквідувала. Згодом багато колишніх боротьбистів піддалися пропаганді і поповнили більшовицькі ряди, але Василь Атаманюк залишався безпартійним, не приймав радянського громадянства і вважався австрійським підданим аж до 1930 року.

У 20-х роках у Радянській Україні розпочалася українізація, з’явилася надія на національно-культурне відродження. Пожвавилось літературне життя, виникали письменницькі організації і об’єднання. Вихідці із Західної України створили літературну організацію «Західна Україна», яка об’єднала майже 40 письменників і художників. Одним з організаторів цього літературного об’єднання був Василь Атаманюк. А з 1927 року в Києві видавали літературно-мистецький і громадсько-політичний ілюстрований альманах «Західна Україна» (ред. В. Атаманюк), що виходив один раз на рік.

Зростання рівня національної самосвідомості народу в ході здійснення українізації принципово суперечило процесові формування великодержавної адміністративно-командної системи. І система почала скаженіти. У 1925 році Сталін послав в Україну свого найближчого соратника Кагановича, який сконцентрував у своїх руках найвищу республіканську владу. Почастішали нападки на представників творчої інтелігенції.

Виконуючи рішення пленумів ЦК КП(б)У 1926–27 років, комуністична фракція письменницької організації «Західна Україна» піддала критиці літературну і видавничу діяльність Василя Атаманюка за те, що він видав повість К.Макушинського «Семен Хрущ» (переклад з польської), чотири книжки творів С.Цвейга (переклад з німецької), переклади німецьких балад. А це комуністи вважали злочином, бо ці видання, мовляв, є буржуазною літературою. Разом з цим В.Атаманюка критикували і за те, що в своїй власній творчості, як писав пізніше журнал «Західна Україна», не згадує «про класову боротьбу західноукраїнського пролетаріату і трудящих мас у спілці з пролетаріатом усієї Польщі, Чехословаччини і Румунії…, а скиглить, оплакує поневолену Західну Україну».

Тиск з боку компартійних органів на Василя Атаманюка наростав, і в 1930-му році його виключають з письменницької організації «Західна Україна», увільняють від виконання обов’язків редактора журналу.

Василь Атаманюк — автор понад десяти збірок поезій і оповідань, написав чимало творів для дітей, спільно з Є.Плужником упорядкував і видав «Антологію західноукраїнської поезії» (1930–32), «Антологію західноукраїнської літератури XX століття» (1930), був одним з.упорядників «Антології української поезії» у трьох томах (1930–31), упорядкував збірники: «Сатира і гумор» (1926), «Літературні пародії» (1927), «Революційні пісні Західної України» (1928), «Революційна поезія Західної України» (1930).

Він відомий і як талановитий перекладач — з російської, німецької, польської, єврейської. Видав антологію «Нова єврейська поезія» (1923). Перекладав на російську мову поезії Олександра Олеся, на німецьку — поезії Павла Тичини і Максима Рильського, мовою есперанто — поезії Агатангела Кримського, гуцульські коломийки. Написав ряд літературно-критичних статей. Його перу належить етнографічна праця «Гуцули та Гуцульщина». Він друкувався під різними псевдонімами: В.Яблуненко, Яблунівець В.А., Василько, Домазар та ін.

31 січня 1933 року Василя Атаманюка арештували, звинувативши в тому, що він «був одним із керівників київської організації УВО (Українська військова організація)», що «з його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Західну Україну», яка ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», що вів «активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки». Жорстокими тортурами на допитах слідчим органам вдавалося здобути підтвердження всього того, в чому звинувачували арештованого.

1 жовтня 1933 року «судовою трійкою» ДПУ УРСР він був засуджений до п’яти років ув’язнення. У цьому ж 1933 році закрито журнал «Західна Україна», арештовано найбільш творчих та активних членів письменницької організації «Західна Україна».

Перебуваючи в концтаборах, Василь Атаманюк неодноразово звертався до високих московських канцелярій з проханням про помилування, але всі вони поверталися знову в його судову справу №737. «…Я був доведений до стану божевілля, несвідомості і вимушений був писати під диктовку про цілком вигадані злочини, — писав Василь Атаманюк у заяві на ім’я особливого уповноваженого НКВС у 1935 році. — Використовуючи мій розбитий стан, мені давали підписувати протокол не читаючи, підробляли протоколи очних ставок. Мене умовляли, що я, як чесний радянський письменник, повинен допомогти органам ДПУ і написати те, що їм потрібно… Цим я повинен довести свою відданість і готовність на все за радянську владу».
Однак ці заяви не допомогли йому поліпшити своє становище. Особлива трійка 9 жовтня І937 року винесла йому новий вирок: «Атаманюка-Яблуненко Василия Ивановича — расстрелять». А 3 листопада 1937 року вирок «приведен в исполнение». Того ж дня, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки було страчено понад 100 представників української інтелігенції — цвіту української нації. Так, на 41-му році обірвалося життя одного з організаторів літературного процесу в Україні, прозаїка і поета, журналіста і видавця В.І.Атаманюка. «А жити тільки мав ще» і міг ще багато зробити для свого рідного народу.

Письменника посмертно реабілітовано в 1965 році. Однак приховувалася точна дата його смерті (навіть в енциклопедії тих часів подавали 1940 рік), бо дуже хотілося владі затаїти масові розстріли 1937 року. Понад 60 років не видавали творів письменника. Та тільки за часів Незалежності вдалося заглянути в кадебістські архіви, дізнатися правду про нього, а також до 100-річчя від дня народження видати збірку його вибраних поезій «Хвилі життя».

Василь Курищук.

«Гуцульський край», №11, 17.03.2017 року