Анексований Крим

Людина — істота не раціональна, а раціоналізуюча. А тому не варто дивуватися змінам, які відбуваються з людьми, змушеними жити під російськими прапорами.

Природа часу така, що вона здатна грати як за тебе, так і проти. Проблема анексії Криму в тому, що вона заморозила регіон, занурила його у формалін, зупинила на тому етапі розвитку, який решта України переступила ще в 2014-му. І відтоді розкол між материком і півостровом лише зростає.

Цей розкол — ціннісний і світоглядний. На материку часто можна почути фразу про те, що «нічого не змінюється», але це не так. Складно оцінювати зміни, коли ти знаходишся всередині них. Але якщо захочете зрозуміти, як сильно змінилася країна, загляньте у новинні стрічки 2013 року.

Україна домовляється про саму себе. Навіть будь-які розмови про декомунізацію останню чверть століття наштовхувалися на ритуальне «не можна чіпати історію». А сьогодні вже якось дивно згадувати про те, що ще декілька років тому країна рясніла пам’ятниками Леніну й вулицями Кірова. Україна переступила цю межу без будь-яких потрясінь: приблизно так само, як і замінила «Велику Вітчизняну» на «Другу світову».

А Крим продовжує жити в реальності пізнього Януковича. Коли єдиний спосіб комунікації з владою — це запобігання перед першою особою в надії, що вона милостиво погодиться знайти управу на своє оточення. І немає нічого дивного, що за цей час ті кримчани, які під час Майдану щиро йому співчували, світоглядно дрейфують у бік російського ліберального табору.

Зрештою, далеко не кожному під силу залишатися в глухому ідеологічному підпіллі, оберігаючи самого себе від будь-якої дифузії переконань. Особливо коли ти знаходишся в чужому інформаційному просторі.

До того ж, російські медіа пропонують своїй аудиторії не дві точки зору, а п’ять чи шість варіантів, у яких правдивій версії куди простіше загубитися. Умовно кажучи, росТВ пропонує обговорювати не те, є місяць круглий чи плаский. Воно пропонує обговорювати, чи є місяць круглим, чи пласким, чи зробленим зі швейцарського сиру, або прибитим до небосхилу цвяхами. І головне завдання усього цього розмаїття — привести глядача до думки, що «правди» не існує. Що вона завжди з півтонами і домішками — навіть тоді, коли її цілком можна дистилювати на основі доказів.

А ще кожній людині важливо відчувати себе «на правильній стороні». І тому вона починає шукати у своєму житті ті речі, якими може пишатися. І чим далі — тим більше спогадів у житті кримчан будуть пов’язані з «російським» періодом у житті півострова. А сам цей період буде все міцніше входити в його побут як обов’язковий інтер’єр біографії.

Але ключова проблема ментального розмежування між материком і островом полягає в іншому. Саме анексія Криму та вторгнення на Донбас створили ситуацію, коли політична й державна ідентичність стали доступні для громадян України на рівні особистої участі. Хтось ішов добровольцем на фронт. Хтось починав займатися волонтерством. Хтось жертвував гроші на армію. І лише кримчани й жителі Донбасу виявилися в масі своїй позбавлені цього персонального досвіду громадянської співучасті в житті країни. А бути глядачем і учасником — зовсім не одне і те ж.

Цілком ймовірно, що якби Москва вирішила нанести перший удар не по Криму, а по Сумській області, то сьогодні мешканці півострова точно так само відстоювали б незалежність країни. І якщо вам здається це неймовірним — згадайте Дніпро, яке до війни було одним з основних міст для проросійських гасел, а після початку вторгнення стало форпостом української ідентичності на сході країни.

Іван Підгаєцький