Організатор Служби безпеки ОУН

2017-й — багатий на ювілеї рік, якщо мати на увазі національно-визвольну боротьбу українського народу за свободу й незалежність. Цього року, зокрема, на Покрову (14 жовтня) виповнюється 75 років утворення Української Повстанської Армії (УПА), ініціатором чого була революційна ОУН (Степана Бандери). Тож з приводу такої дати доцільно опублікувати низку матеріалів-розповідей про вихідців з Косівщини — видатних учасників устремління-здвигу до державності, переважна більшість яких загинула в боях чи була закатована ворогами-окупантами.

Чільною постаттю священної боротьби був Микола Васильович Арсенич, народжений 27.09.1910 р. у селянській родині Василя і Ганни (з Березовських) Арсеничів у селі Нижній Березів. Микола був передостаннім з п’яти синів цієї сім’ї, четверо з яких у більшій чи меншій мірі причетні до збройного підпілля й або загинули, або відбули тривалі терміни тюремного ув’язнення. Кожен з них заслуговує на докладну розвідку, але тут ми зупинимося на біографії найвидатнішого представника родини, вже згаданого Миколи Арсенича.

23.01.2017-го виповнюється 70 років від дня його загибелі в селі Жукові Бережанського району Тернопільської області.

Миколка ріс тямущою дитиною. У шестирічному віці пішов до народної школи, а в 12-ть батьки скерували його до Коломийської гімназії, у якій провчився з 1922 по 1928-й рік. 1930-го переїздить до Львова, складає там матуру й поступає на юридичний факультет Львівського університету. Але диплома так і не захистив, хоча старанно провчився 4 курси.

Були на те вагомі причини. Хоча Арсеничі формально рахувалися незаможними селянами (і згідно зі зневажливим визначенням польської окупаційної влади — «хлопамі-кабанямі»), з усього випливає, що їх можна причислити до когорти національно-свідомих громадян — українських патріотів з діда-прадіда, і в цьому дусі виховували дітей. Вже у 10-річному віці Микола вступив до «Пласту», а під час навчання у Коломийській гімназії відкрито протестував супроти ополячення, що врешті-решт призвело до виключення його з навчального закладу 1928-го року. Не знала польська охранка того, що виключений гімназист не просто стихійний бунтар, а таємний член Української Військової Організації (УВО), очолюваної полковником Євгеном Коновальцем, яка 1929-го трансформується в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Найголовнішим принципом кожного її члена є гасло «Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або згинеш у боротьбі за неї». 19-річний Микола Арсенич — активний оунівець. За плечима старанного студента юрфаку Львівського університету досвід необхідної конспірації: ще будучи гімназистом у Коломиї, він виконував обов’язки повітового (!) провідника УВО.

У книзі О.Іщука та В.Огородніка «Генерал Микола Арсенич: життя і діяльність шефа СБ ОУН» говориться, що спосіб аналітичного мислення і виваженість дій, котрі не мали нічого спільного з авантюрою, стали запорукою швидкого, як вони пишуть, «кар’єрного зростання» ще молодого члена Організації і його входження до керівного складу — Проводу ОУН. Були на те, мовляв, й інші причини — масові арешти оунівців (зокрема й С.Бандери) після замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького 1934 р., «вивільнення вакансій» у Проводі і т.д. Можливо, її так, але важко сказати, чому саме М.Арсенич врешті-решт очолив розвідку й контррозвідку ОУН, а не якусь іншу референтуру (наприклад, пропаганди, якою він займався особливо активно до арешту в 1937 р.).

Те, що ОУН, а особливо ОУН-революційна, дотепер є «притчею во язиках» усіх без винятку недругів України, засвідчує: це справді була потужна державотворча сила, яка «не вишукувала велосипедів» у вигляді запозичення якихось екзотичних теорій типу «соціалізму-комунізму-фашизму» чи ще чогось закордонного, а опиралась на природне устремління свідомої частини українського суспільства до побудови (в той час — відвоювання) власної держави. Нема сумніву, що Микола Арсенич уважно вивчив причини, через які зазнала поразки Українська Народна Республіка, серед яких найголовнішими були дві: небажання негайно створити власну боєздатну армію і повна відсутність зусиль щодо організації служб розвідки-контррозвідки. Той, хто мав хоч трохи здорового глузду і вмів оцінювати розвиток подій у провідних потугах світу, не міг не бачити, що вбивство Симона Петлюри, а згодом Євгена Коновальця та інших діячів (Баранецького аж в Аргентині, наприклад) засвідчує: зусилля українських організацій, котрі в своїх програмах бодай словом обмовляються про незалежність, відразу потрапляють у поле зору спецслужб Москви, Варшави, Праги, Будапешта, Бухареста і Берліна, й з їхнього боку робляться відповідні кроки по деструкції шляхом інкорпорації у такі структури своєї аґентури. Аби стати розвідником-контррозвідником високого ранґу, потрібні відповідний вишкіл і природні дані. Члени ОУН не мали навіть теоретичних шансів на вишкіл у відповідних закладах перелічених вище столиць (хіба за поодинокими щасливими винятками), тож все мусило опиратися на самоосвіту, аналітику і природні дані. Відбувши два неповні терміни у польських тюрмах (1937-го в його помешканні знайшли оунівські видання, що послужило підставою для арешту і засудження, а в березні 1939-го заарештували й запроторили до тюрми радше «профілактично»; звільнився 20 вересня після упадку польської держави) і не очікуючи на неминучий арешт радянськими чекістами після приєднання Західної України до СССР (НКВД захопив документи польських спецслужб і абсолютно всіх, хто лише натяком числився членом ОУН, негайно депортовував у Сибір на термін не менше 10 років). Микола Арсенич восени 1939-го нелегально перетинає лінію радянсько-німецького розмежування й опиняється у Кракові (зона німецької окупації Польщі). Там згуртувалося основне ядро здебільшого молодих членів ОУН зі своїм лідером — Степаном Бандерою. В основній своїй масі це були вчорашні бранці польських тюрем з досвідом підпільної боротьби, тоді як Провід ОУН, який після вбивства Є.Коновальця очолив А. Мельник, складався в основному з представників УНР-ЗУНР з практичним досвідом 1918-21 років. Перебуваючи в різних країнах Європи і не маючи безпосередньої практики протистоянь зі спецслужбами ворожих держав, вони не вважали пріоритетним завданням створення спеціалізованої служби безпеки. Крім того, «стара» і «молода» генерації членів ОУН (М.Арсенич, зрозуміло, належав до «молодих») мали різні погляди на стратегію і тактику подальшої діяльності Організації, отож, конфлікт і розкол без вироблення єдиної стратегії був неминучим, оскільки «старі» вимагали безумовного підкорення «молодих», не бажаючи брати до уваги будь-які аргументи останніх.

Микола Арсенич підтримав позицію «молодих». С.Бандера наполягав, аби при ОУН була негайно створена Служба безпеки для боротьби з ворожою аґентурою (А.Мельник з цього приводу мав іншу думку і дав дозвіл лише після рішучих вимог низових ланок). Виконати доручення мав. Євген Врецьона. Він створив «оргкомітет» з виконання розпорядження, до якого увійшли (крім Є. Врецьони ) ще 6 осіб, в т.ч. Микола Лебедь і М.Арсенич. для отримання відповідних навиків розвідувально-контррозвідувальної діяльності для «сімки» був організований тримісячний вишкіл, який проводив поручник Осип Карачевський — командир «Карпатської Січі». По завершенні вишколу (що майже співпало з розколом єдиної ОУН) один член «сімки» (Ярослав Гайвас) перейшов на позицію А.Мельника, а шість підтримали С.Бандеру. Саме ця «шістка» й стала керівництвом СБ революційної ОУН (ОУНб), яку очолив М.Лебедь. Його заступником був призначений М.Арсенич. Невдовзі (у березні 1941-го) М.Лебедя було обрано першим заступником Провідника ОУНб (тобто самого С.Бандери), а Миколу Арсенича затверджено на посаді керівника СБ революційної ОУН. Ним він залишиться до загибелі 23.01.1947-го, тобто перебуватиме на передньому краю боротьби з ворожими спецслужбами майже повних 6 років!

Найпершим кроком Провідника СБ ОУНб стала розбудова мережі територіальних органів — аж до районів включно. Можна сміливо твердити, що саме завдяки ефективній діяльності служби розвідки-контррозвідки ОУНб у поєднанні з бойовими акціями УПА, збройне підпілля на теренах України функціонувало як доволі координована сила з 1942-го по 1953-й рік, а у вигляді розрізнених груп — навіть до кінця 50-х років ХХ-го століття. Не вдаючись до критики дій ОУНм, констатуємо той факт, що єдиним ширше знаним військовим формуванням цієї частини Організації став так званий «Буковинський курінь», а після травня 1945-го року будь-які акції формацій ОУНм на території України невідомі. Андрій Мельник поселився після війни в Люксембургу. В його офісі працював секретарем аґент МҐБ-КҐБ — до самої смерті Провідника ОУНм, тож буквально кожен крок цієї частини Організації був відомий у Кремлі і жодної спроби замаху на життя А.Мельника зафіксовано не було (щодо С.Бандери, то таких було 8, аж поки Провідника не отруїв синильною кислотою аґент КҐБ Б.Сташинський у жовтні 1959-го).

З вибухом німецько-радянської війни 22 червня 1941-го року і проголошенням 30 червня Акта відновлення Української Державності (брутально потоптаної нацистами), Микола Арсенич перебрався з Кракова до Львова, проживав на конспіративній квартирі. В 1942-му році (точна дата не встановлена) він одружився з Ганною Гуньковою 1918 р.н. — членкинею ОУН. На жаль, у нашому розпорядженні немає якісної фотографії цієї мужньої жінки.

Численні документи підпілля, а також протоколи допитів членів ОУН і вояків УПА, які особисто знали Миколу Арсенича, засвідчують, що шеф СБ завжди скептично ставився до можливості співпраці з німцями, а після того, як ними був анульований Акт від ЗО червня 1941-го, навіть чути нічого не хотів про щось подібне, нещадно караючи тих польових командирів, які всупереч генеральній лінії на власний розсуд практикували переговори чи координували з німцями (угорцями) військові операції, наприклад, проти червоних партизан чи диверсійних груп радянських парашутистів».

«Циркуляри і звіти Микола Арсенич підписував псевдонімами «Березовський «Григір», «Дем’ян», «Максим», «Микола» (то було його справжнє ім’я!), «432» і «Михайло». Останнє у публікаціях подається як найбільш поширене, а деякими авторами — взагалі єдине. Слід сказати, що з поверненням радянської влади на територію Західної України, чекісти головним своїм завданням вбачали «обезглавлення» повстанського спротиву, тому основні свої зусилля скерували на виявлення, захоплення або ліквідацію Проводу ОУН і УПА. Особливо їм дошкуляла ефективна діяльність СБ (через значні втрати вишколеної аґентури і оперативних працівників «органів»), тому на розшук керівника СБ було кинуто кращі й чималі сили. Тим не менше, до середини 1946-го (!) року чекістам так і не вдалося встановити, хто саме переховується під псевдами керівника повстанської розвідки, ба навіть скласти його надійний словесний портрет!

Ситуація змінилася, коли до пазурів радянських спецелужб потрапила одна з особистих зв’язкових Романа Шухевича С.Галушка-«Наталка». На допитах дівчина трималася мужньо, зводила слідство на манівці, і тоді чекісти вдалися до операції, яка на їхньому жаргоні називалася «бочка». У селі Бишки на Тернопільщині її «звільнили за браком доказів», а незабаром дівчину захопила «боївка СБ» (насправді це були переодягнуті у повстанців червонопогонники). Звинувачуючи її в «зраді» та тому, що вона, мовляв, «аґент НКВД», провокатори добилися визнання, хто вона така насправді. «Наталка» вказала на криївку, де мав перебувати Головний командир УПА, і коли її взяли, там дійсно знайшли багато документів центрального Проводу й захопили живим повстанця «Артема». Під тортурами той вказав на ще один бункер, у якому захопили вояка УПА «Чада», котрий погодився на співпрацю з «органами». Після цього «Наталці» продемонстрували результати її «зізнання» й заявили: не будеш співпрацювати — відвеземо назад до лісу, де тебе вб’ють свої. Зламана психологічно, С.Галушка погодилась стати спецаґентом вже МҐБ. їй дали завдання вивідати місце розташування криївки «Михайла» під видом того, що вона повинна передати йому грифе від Романа Шухевича і встановили ретельне зовнішнє спостереження.

Подальший розвиток подій, треба думати, не може вважатися надійно достовірним, оскільки він викладений у звітах чекістів.

Згідно з цими документами, їм вдалося встановити, що шеф СБ перебуває у криївці, розташованій у лісовому масиві села Жуків Бережанського району Тернопільської області. На пошуки було кинуто батальйон червонопогонників. Після двох днів, як сказано в звіті: «23 січня курсант 290-го полку МВД Тихомиров помітив на схилі урвища легку пару та трохи відталу землю» (той, хто читав 38-й том «Літопису УПА», в якому описані повстанські криївки — кожну з них чекісти ретельно описували і складали креслення — відмітив про себе, що повстанський схрон виявив солдат, сержант або офіцер, але ніде нема помітки, що на нього навів сексот!). На пропозицію здатися, з відкритого отвору вискочив повстанець і відкрив автоматний вогонь. Поранений зустрічним, він упав назад у бункер і підірвав себе гранатою. Далі написане таке: «М. Арсенич, усвідомлюючи безвихідне становище, пострілами з пістолета вбив свою дружину «Віру» та зв’язкову Проводу С.Галушку-«Наталку», після чого облив гасом всі документи в бункері, підпалив їх і сам застрелився».

У підсумку зі схрону було витягнуто 4 тіла загиблих: двох чоловіків і двох жінок. У жінках опізнано дружину М.Арсенича Ганну Гуньку-«Віру» і С.Галушку-«Наталку». Мертвого М.Арсенича було доправлено до Львова, де його упізнали колишні члени Проводу ОУНб П.Дужий та М.Степаняк, а іншого загиблого (очевидно, охоронця) ідентифікувати не вдалося, оскільки його обличчя було понівечене вибухом гранати.

Документи підпілля Провідник СБ спалив, а ось два мішки радянських — пошкоджені не були. Серед них: 14 посвідчень члена ВКП(б), 17 комсомольських квитків, 52 військових квитки, 21 червоноармійська книжка, 12 міліцейських посвідчень, 14 посвідчень працівника МВД-МҐБ, 200 довідок різних радянських установ тощо… Окрім того, збереглося кілька протоколів допиту підозрюваних і список ліквідованих аґентів — близько 1000 (!) осіб. Ніякої оперативної вартості ці документи вже не мали, але інформація для роздумів чимала!

З того, що в бункері разом з М.Арсеничем і його дружиною Ганною Гунькою загинула завербована МҐБ С.Галушка-«Наталка», також спонукає до, як мінімум, двох запитань: 1) оскільки вона знаходилася там, а криївку шукали два дні, то «Наталка», очевидно, на сам бункер чекістів не навела; 2) незрозуміло, чи зв’язкова була запідозрена в співпраці й затримана шефом СБ для допиту (в такому разі вона, як мінімум, мала перебувати із зав’язаними за спиною руками, але це в звіті не зазначено), чи про все розповіла й залишилась у підземеллі добровільно.

На користь позитивної відповіді на перше питання свідчить протокол вояка УПА «Ігоря», який він написав у травні 1947-го для Василя Кука.

Судячи з тексту, «Ігор» був одним з чотирьох охоронців М.Арсенича, які мали окрему криївку неподалік і почергово (по одному) перебували в товаристві Провідника СБ, його дружини і, як сказано, «ще одної дівчини» (це, очевидно, була С.Галушка-«Наталка»). Десь недалеко розташовувалась третя криївка — як сказано в протоколі — «з літературою». Вона була заряджена восени, добре замаскована і до неї ніхто не ходив.

22 січня 1947 року два співмешканці «Ігоря» з криївки охоронців пішли до села (по харчі?), а один, на псевдо «Клим», відправився на чергування у бункер Провідника. Довідавшись, що в селі і в до окружних — облава, негайно повернулися і хотіли повідомити про це М.Арсенича, але почав падати сніг, і вони побоялися залишати сліди. Сяк-так позамітавши вхід до свого бункера, вони замаскувалися й стали чекати наступного дня. Раненько почули, як хтось ходив по їхній криївці. Спочатку подумали — лісоруби, але кроки лунали все гучніше і стало зрозуміло — то йде гурт людей, очевидно, військових. В скорім часі почулася стрілянина і стало зрозуміло: виявлено бункер Провідника. Незважаючи на смертельну небезпеку, вони привідкрили вічко й бачили, як виносили тіла вбитих і водночас відкрили криївку з літературою. На цій підставі «Ігор» робить однозначний висновок: хтось навів чекістів на точне місце розташування. Бо якщо «курсант Тихомиров» помітив легку пару від вентиляційного каналу, то нічого такого над криївкою з літературою бути не могло. «Однак знайшли», — завершує «Ігор» і додає: «Окрім хлопців-охоронців, про бункер Провідника і схрон з літературою знала ще одна людина, але його зараз немає — десь у терені». Водночас військо пройшлося по «дахові» криївки охоронців, до якої, при уважному спостереженні, можна було виявити заметені сліди, але ніхто нічого не помітив… Таким чином є всі підстави припускати, що загибель Миколи Арсенича і його дружини, невідомого охоронця на псевдо «Клим» і спровокованої до співпраці з МҐБ, але такої, що знайшла в собі сили в усьому зізнатися й загинути з честю, С.Галушки-«Наталки», — на совісті якогось невідомого індивіда, котрий свідомо видав підпільників, хоча користувався їхньою повною довірою!

Досі говорилося більше про особистість Миколи Арсенича, і менше — про його діяльність на посаді керівника (і фактичного організатора) розвідки-контррозвідки ОУНб і УПА.

Хоча функціонування таких структур завжди оповите чималою завісою недомовок і таємниць (які навряд чи колись будуть розгадані до кінця!), за приблизними оцінками різних дослідників, СБ під керівництвом «Михайла» виявила і знешкодила понад 16 тисяч (!!) ворожих агентів, попередила сотні терактів, підготовлюваних щодо провідних осіб підпільної армії і в свою чергу здійснила десятки операцій-контрзаходів, котрі можуть бути віднесені до світового рівня розвідувального мистецтва. Прикладом такого може бути операція зі знешкодження фіктивного «Проводу ОУН на Східноукраїнських землях» — агентурної групи НКВД, очолюваної титулованими чекістами ще 20-х років — «Тарасом», «Іриною» та «Євгенією», котрі мали вбити поета Максима Рильського (як «глашатая Москви»), проникнути в структури Проводу ОУН і УПА в якості «непримиренних месників» і розкладати підпілля зсередини. В старанно сформованій чекістами групі була й відважна розвідниця ОУН «Марія Перелесник» — Людмила Фоя — українська «Мата Харі». У підсумку, влітку 1945-го року «Провід Східноукраїнських земель» у повному складі був захоплений боївкою СБ на території Волині і безславно припинив своє існування.

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) наказом від 8.02.1946 р. відзначила Миколу Арсенича Золотим Хрестом заслуги, а в 1947 р. присвоїла йому (посмертно) персональне військове звання «генерал СБ». У селі Нижньому Березові (стараннями головним чином родини) споруджено скромний пам’ятник геніальному розвідникові українського резистансу 40-50-х років, але будемо відверті: рівень популяризації цього славного імені — і в усній формі, і в пресі, і в засобах масової інформації ще дуже далекий від того, на який славної пам’яті Микола Арсенич-« Михайло» заслужив.

29 січня ц.р. (неділя) у с.Нижньому Березові біля пам’ятника Герою заплановано панахиду до 70-річчя від дня загибелі Провідника СБ ОУН (початок — о 12.00), а по її завершенні в актовому залі місцевої школи відбудуться урочиста академія і концерт-реквієм. Запрошуємо всіх небайдужих взяти участь у запланованих заходах.

Василь Гуменюк,
дослідник історії УПА на Гуцульщині, член Косівського РО «Просвіта»

«Гуцульський край», №3, 20.01.2017 року