Прагнення миру по-кремлівськи

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров під час телефонної бесіди з головою Державного департаменту США Джоном Керрі висловив занепокоєння появою якихось таємничих відомостей «про наміри спровокувати відновлення повномасштабних бойових дій на Донбасі» (явно натякаючи на наявність таких намірів в української сторони).

Звісно, Лавров, м’яко кажучи, лукавить, а насправді — бреше. І зрозуміло чому. Адже російське «занепокоєння» можливою подальшою ескалацією бойових дій на Донбасі є «крокодилячими сльозами» — ця рептилія теж «плаче», коли зжирає свою здобич.

Події останнього часу, коли бойовики пустили в хід ствольну артилерію та бронетехніку (в районі Світлодарської дуги, на Приморському напрямку, в районі Авдіївки і північніше Горлівки), явно свідчать про те, що Лавров прагне перекласти провину за загострення ситуації в зоні конфлікту «з хворої голови на здорову». Адже чим далі, тим складніше приховувати прямий зв’язок між бажаннями Кремля стосовно України й поведінкою керованих ним бойовиків. Очевидно, що ескалація бойових дій на Донбасі, якою продовжують займатися підконтрольні Кремлю і всебічно підтримувані ним бойовики, напряму пов’язана з побажаннями нинішнього російського режиму.

Тим часом підготовка Кремля до продовження гібридної агресії проти нашої країни, зокрема збройної, щодня стає дедалі очевиднішою. За даними української розвідки, в один лише Іловайськ Донецької області з Росії протягом доби 5 липня було перекинуто 15 танків Т-72 і 15 одиниць безпілотних літальних апаратів (БПЛА). До інших населених пунктів прибули автомобілі з паливом і боєприпасами.

«Краснодон — 3 вантажних автомобіля, 4 паливозаправника. Харцизьк — 8 вантажних автомобілів, 4 МТ-ЛБ, 2 цистерни з дизельним паливом (200 тонн), 3 вагони з продуктами харчування, 4 вагони з боєприпасами (160 тонн). Донецьк — 6 автоцистерн «Рено» з дизельним паливом», — йдеться в повідомленні прес-служби Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

У зв’язку з таким російським «прагненням миру та стабільності на Донбасі» постає два цілком слушних питання: хто насправді має наміри «відновити повномасштабні бойові дії на Донбасі», а головне — навіщо це йому?

Якщо відповідь на перше запитання є для нас очевидною, зважаючи на посилення обстрілів українських позицій з боку бойовиків, проведення інтенсивного перегрупування незаконних збройних формувань (НЗФ) та підрозділів російських регулярних військ на окупованій території, нарощування їх боєздатності та накопичення запасів ОВТ і предметів постачання, то з відповіддю на друге запитання не все так просто та однозначно.

Зрозуміло, що план щодо «повернення Україні» окупованих територій на умовах нинішнього кремлівського режиму продовжує буксувати. Військово-політичне керівництво нашої держави, виявляючи твердість та принциповість у оцінці нинішньої ситуації на Донбасі, дотримується основних вимог щодо мирного врегулювання збройного конфлікту на Сході країни.

Їх зміст добре відомий не тільки в Україні, а й нашим закордонним партнерам та правлячому режиму країни-агресора. Спочатку виконання вимог безпеки (бойовики повинні припинити стріляти), а також попередніх умов щодо виводу військ агресора та його озброєння з української території, передача контролю над неконтрольованою нині ділянкою українсько-російського кордону українським прикордонникам — і лише потім виконання інших Мінських домовленостей щодо проведення децентралізації, амністії та виборів, які не заперечують українському законодавству.

Постає питання — то навіщо стріляти? Невже від цього позиція української влади зміниться і вона погодиться із запропонованими Москвою умовами? Очевидно, що ні…

Насправді агресор прагне зовсім інших речей, у разі здійснення яких виконання путінських «забаганок» щодо Донбасу та інших «федералізацій» нашої країни стане приємним і майже невідворотним «бонусом» агресору. Справа ось у чому…

Нинішній правлячий у Росії режим не приймає умови примирення, які пропонує Київ. Адже в такому разі весь сенс війни для агресора буде втрачений. Бо не вдасться заселити у тіло України вірус розпаду та розвалу у вигляді «незалежних» проросійських анклавів. Сценарій Києва не влаштовує і російських маріонеток з «іграшкових» республік на окупованих українських землях. Бо в такому разі про їхній «вирішальний вплив» на зовнішню та внутрішню політику всієї України (чого прагнуть як у самому Кремлі, так і в окупованих Донецьку та Луганську з самого початку агресії), доведеться просто забути.

Однак примусити українську владу на умови Путіна не виходить. Цьому перешкоджають два основні чинники — реакція на дії кремлівського режиму з боку міжнародної спільноти, що вилилася у продовження економічних санкцій (причому як з боку США та їхніх союзників, так і з боку Європейського Союзу), а також готовність України в разі потреби протистояти агресії.

За таких умов Кремль та його «керовані» окупаційні режими у так званих «ДНР-ЛНР» вимушені шукати нові шляхи виходу з «несприятливого становища». Причому їм доводиться це робити в умовах дефіциту часу (адже негативний вплив міжнародних санкцій та швидкість падіння економіки країни-агресора зростає, і доволі значними темпами).

Вихід з цього «п’ятого кута» Кремль бачить у двох основних засобах «впливу» на українську владу та міжнародну спільноту:

  • показово «грати м’язами», постійно демонструвати Україні та всьому світу свою готовність «іти до кінця» й у такий спосіб добиватися реалізації планів щодо України;
  • або спробувати добитися зміни влади в Україні й привести до неї «слухняних» для Кремля політиків. Або хоча б спромогтися надати своїм «агентам впливу» ключові ролі у внутрішньополітичній та фінансово-економічній сферах нашої держави.

Виходячи саме з цих двох основних стратегій і діє сьогодні проти України керівництво країни-агресора. У разі реалізації їх обох роль та місце саме військової сили — далеко не останні.

Якщо в першому випадку це виливається у цілковито відверті заходи погрозливого характеру (наприклад, зосередження на українському кордоні однієї танкової армії та двох загальновійськових, постійна демонстрація готовності розпочати «повномасштабне вторгнення»), то в другому — реалізується у перманентному «загостренні ситуації на Донбасі».

Причому якщо загострення супроводжується значними жертвами та руйнуваннями, то для агресора це є цілком «позитивним» фактором. Ось чому бойовики збільшують інтенсивність обстрілів уздовж усієї лінії розмежування. Головною метою цієї стратегії є створення для нинішньої української влади іміджу недолугої, малокомпетентної сили, нездатної у той чи іншій спосіб зупинити «війну на Донбасі». В такому разі скинути її стає лише «справою політичних технологій», на яких вітчизняні проросійські політики знаються досить непогано… Та цим планам заважає твердість і витримка української влади та світова підтримка України.

Денис Березовець

Share