Міф про «російський Крим»!

Російський міф про Крим можна назвати міфом «Крим – наш». Найголовніша його теза: «Крым – это исконно русская земля». Ще в період між приєднанням Криму до Російської імперії у 1783 році і аж до 1860-х років відсоток росіян в Криму коливався в межах 5-10%. Ситуація змінилася лише після Кримської війни: тоді царський уряд змусив кримських татар емігрувати. Як результат — різко почала збільшуватися кількість етнічних росіян у Криму, що тривало протягом усього ХХ століття.

Зараз ця російська більшість є хорошим ґрунтом для розсіювання російської пропаганди.

Коли ж власне з’явився міф про «російський Крим»? Міф про «Крим — наш» остаточно оформився після розпаду Радянського Союзу, але його елементи збиралися поступово від самої анексії Криму в 1783 році. Поки Крим був частиною імперії, в тому міфі не було потреби. Але вже після розвалу СРСР, у 1991 році, він одразу ж посів чільне місце серед зовнішньополітичних міфів Росії і почав формувати політичну реальність, впливати на реальне життя.

У випадку із Кримом мова йде про «віджим сакральної території»: Росію неможливо уявити як імперію без Криму. Більше ніякого практичного значення для РФ півострів не несе.

Популярним є російський міф про «сакральну Корсунь»: начебто там, у Херсонесі, в 988 році Володимир Великий хрестився. По-перше, Володимир був князем київським, коли Москви ще не існувало. А по-друге, Володимир охрестився у Василькові під Києвом, а вже потім явився у Крим вирішити політичні питання з Візантійською імперією. Корсунь, по суті, і не була ніколи святинею, туди не їздили протягом 18-19 століть російські паломники, які тисячами направлялись до Афону і Палестини.

Ці міфи – на основі чого вони утворюються? Хто є їхніми головними героями?Головним героєм є  «великий русский народ» і «великая Россия», а головним антигероєм – «злые предатели-коллаборационисты крымские татары». А решта в цьому міфі на периферії – «хитрые хохлы» на чолі із Микитою Хрущовим. І їх би зробили основними антигероями, якби не кримські татари.

Ще одним міфом є твердження про те, що «Севастополь – місто російської («русской») слави». Цей міф народився зразу після Кримської війни, яку Російська імперія програла, і набув нового життя в 1942-1944 роках, коли Севастополь знову боронили, і знову невдало від іноземних агресорів.

Битви за Севастополь дійсно були героїчними, але приписувати всю славу одним лише росіянам — неправильно. Підрахунки етнічного складу захисників порту показують, що лише 54% з них (як під час Кримської війни, так приблизно і під час битви за Севастополь в рамках Другої світової війни) були росіянами, або іноземцями, які походили з російських територій. Мінімум 22% – це були етнічні українці власне з України. А ще 24% – це ті неукраїнці, які походили з українських земель, включаючи Кубань.

А чи можемо ми справедливо вважати Крим українським?Крим є українським з точки зору права, через численні міжнародні угоди.

Україні немає потреби вдаватися до якихось міфів, щоб обґрунтувати тезу про те, що Крим — це Україна. Нам не потрібна неправда, не потрібні міфи – у нас є закон.

Тільки там, де не вистачає права, починають вдаватися до аргументів історії. Крим і так є українським, тому міф їй не потрібен, на відміну від Росії, якій не вистачає юридичних аргументів, тому вона вдається до маніпуляцій з історією.

Те, що Крим Україні подарував Хрущов – не зовсім правда. На момент передачі Криму до України на чолі СРСР стояв триумвірат, який складався з Микити Хрущова, Климента Ворошилова і Георгія Малєнкова. Саме два останні діячі і підписали документи передачі Криму до УРСР, на яких підпису Хрущова взагалі немає.

У результаті в редакції загальносоюзної радянської Конституції 1977 року (а також у республіканській УРСР 1978 року) Крим було визнано підпорядкованим Україні, як і місто Севастополь.

Чим шкідливі міфи?Міф замінює собою критичне сприйняття реальності. Україна ж нарешті почала боротися з міфами. Починають запроваджувати різні гуманітарні, історичні професійні проекти. Наприклад, режисери Іван Канівець і Тарас Химич знімають класні історичні документальні фільми. Є також чудовий художній історичний фільм «Хайтарма» (режисер – Ахтем Сеїтаблаєв, –  ред.).

Український міф про Крим також існує. Він базується на тому, що Україна в 1954 році отримала нібито повністю безлюдний півострів і за свої кровні гроші, своїми руками його піднімала.

Це не є абсолютною брехнею, адже кримський півострів після Другої світової війни і депортації кримських татар справді був безлюдним: його населення скоротилось внаслідок цих подій з 1,2 млн. до 400 тис.

Однак, якщо в 1950 році загальносоюзні субвенції (допомога з бюджету СРСР) в Україну складала 0,6%, то в 1955 році збільшилась у 22 рази – до 13,4%. Це був той внесок інших республік в допомогу Україні в розбудові Криму, який ми не можемо не враховувати.

Яке значення для України має Крим? Що нас пов’язує?Гетьман Павло Скоропадський написав у своєму щоденнику за 1918 рік одну геніальну річ: «Україна без Криму, як тулуб без ніг». Для України Крим якраз і є стратегічним ключем на узбережжі, він важливий як з військової, так і з торгівельної точки зору, так і для господарства – садівництва, наприклад. Але найголовніше, якщо Крим не буде належати Україні, то ні Крим, ні Україна, не можуть існувати нормально: Україна завжди може заблокувати Крим, який від неї залежний (80 % всього необхідного для Криму приходить з України).

Крім того, Крим з Україною постійно був пов’язаний історично: запорізькі козаки і кримські татари укладали спільно багато угод, воювали разом проти Московії, проти Речі Посполитої і навіть проти турків.

В січні 1991 року в Криму пройшов перший в СРСР референдум, на якому абсолютна більшість кримчан підтримала збереження Кримської автономної соціалістичної республіки, яка була ліквідована в 1946 році. А на референдумі в грудні того ж року 54% мешканців Криму віддали голос за незалежність України.

Але ж більшість кримчан все рівно підтримує російський міф?Очевидно, з тієї простої причини, що етнографічно більшість жителів Криму на даний момент є росіянами.

Якщо ж говорити про причини анексії, то настрої кримчан не стали тому причиною – вони і так впродовж останніх двадцяти років були проросійськими.  Причиною стала пряма військова агресія, до якої вдався Путін. Так само питання повернення Криму не залежить від думки кримчан.

А нам важливо нагадати кримчанам про те, що в нас є спільна історична пам’ять?

Це важливо, перш за все, для тих кримчан (а їх близько 20%), які і так за Україну, щоб підтримати їх бойовий дух. Крім того, важливо таким чином переманити на свій бік ту категорію населення, яка толком не визначилася із позицією.

Всеволод Орловський