А суть у тім, що я – Громадянин!

Чи то всі українці з ім’ям Тарас — бунтарі? — нема знаття. А от великі українці — так. Ось і поета, журналіста Тараса Мельничука до них, «бунтарів», зачислено, як великого Тараса Шевченка; ніби Мельничук пішов тим самим тернистим шляхом, де колись волею Неба зупинився шлях Кобзаря. Та й поезія уторопівського «Князя роси» досі, як пишуть літературознавці, незбагненна, як незбагненні глибина та жар любові Шевченка. Мельничук же неповторний отим якимсь «неземним» голосом зболеної душі, що летіла то вгору, коли шукала правди буття, як летять Ікари, то падала каменем вниз, як падають ті птахи, що втрачають сенс жити, бо не розуміють тяжіння цього світу. А ще Тарас Мельничук, як і Шевченко, чудово малював.

Сучасне покоління, чимраз молодшого віку, як спостерігається по започаткованих на Прикарпатті Мельничуківських читаннях, літературних фестивалях його імені, переосмислює спадок поета. Та знаємо, що то лише залишки з того, що не згоріло, що не розі-йшлося безслідно по людях, коли Тарас і сам не відав, що робить. Залишилися свідчення очевидців, як у полум’ї вогню в один з осінніх днів 1971 року згорів чи не увесь архів поета: рукописи віршів, листи від друзів, знайомих, щоденникові записи, малярські полотна.

Вогнище він розпалив на власнім подвір’ї. Сам. На долиті в КДБ поет скаже слідчому: «Свій архів я спалив після того, як зі мною було проведено бесіду в обкомі партії. Був поганий настрій, і я вирішив взагалі покінчити з писанням віршів».

Написано чимало рефератів, споминів про те, що пережив цей терпенний, цькований, розтерзаний зсередини переживаннями, поет. У кожного своя нота болю.

Інформацію про його тюремні вироки знаходимо в документах. Перший з них Т.Мельничуку зачитали в Івано-Франківському обласному суді 11 травня 1972 року, другий — через сім років, у Косові… У 1972-му — поетові йшов 34 рік. Ісусовий вік, за яким далі була Голгофа.

Адже після того, як відмовився співпрацювати із «залізними дзержинцями», почалися оті підлі провокації з боку кагебістів, всілякі нашіптування, споювання, винюхування всього, що каже, що робить, що пише… І це супроводжувало журналіста-поета на кожному кроці, аж до смерті. А що мав Мельничук бунтарський дух, не міг змиритися із гнилою комуністичною системою, то прирікав себе на все тяжчі життєві хрести.

Не можу зараз знати, чи вірші, про які нижче піде мова, додадуться до спадку від поета, чи вони вже кимсь були опубліковані, але поки що я не знаходив серед прочитаних матеріалів про Тараса Мельничука згадки про цей його особистий блокнот з віршами та адресами, котрий маю у користуванні (копію того, що підшитий у його справі №13118 П). Чим, думаю собі, не мельничуківська «захалявна книжечка», яку носив з собою, в очікуванні Музи, як носив колись свою і великий Кобзар?

Тож приводом згадати нині нашого земляка-мученика, життя якого обірвалося 29 березня 1995 року, є бажання разом з читачами прочитати по-новому, чи вперше, вірші зі згаданого блокнота.

Так от, в оригінальному коричневому зшитку, що досі береже якийсь, ні, «не тюремний» запах, я б сказав «запах гір», запах часу, нараховую 27 віршів поета. Одні — на перших сторінках — писані дуже каліграфічним почерком, на останніх — ледве можна розібрати слова. Ще на кількох заповнених сторінках є декілька записаних рукою Тараса Мельничука адресів. Переважно донецьких, дніпропетровських, адже свій трудовий стаж, знаємо, Т.Мельничук починав на будовах східної України. Зауважую, що окремі сторінки блокнота перекладені кількома, зірваними з перекидного календаря листочками: читаю на них дати: 26 листопада, п’ятниця, 1971 рік; 29 листопада, понеділок, 1971 рік; 30 листопада, вівторок, 1971 рік.

Чи це «органи» щось вибирали в блокноті в пошуку звинувачень, чи то сам Тарас Мельничук ще до потрапляння цього зошита в руки КДБ щось опрацьовував, — невідомо. Ще є у блокноті газета «Світанок», орган Верховинського районного комітету КП України та районної ради депутатів трудящих Івано-Франківської області (четвер, 27 липня 1967 року). На третій сторінці газети знаходимо нарис Тараса Мельничука «Керманичі», написаний півстоліття тому. Читаю проникливі мельничуківські фрази. Розповідає автор дуже художньою мовою про проблеми лісів і про важку працю сплавників. Йдеться про конкретний випадок, коли мало не загинув у холодних водах Черемошу один з трьох керманичів — Юрій Бойканюк. Образність така, що ніби бачиш, як все це відбувалося.

А тепер пропоную читачам кілька віршів з блокнота Тараса Мельничука. Вони глибоко вражають. Думаю собі: як же мала боліти душа в поета, коли народжувала такі слова, яка внутрішня напруга кипіла в його серці! Яка любов і яка ненависть були в них!

Вірші Тараса Мельничука — з блокнота, конфіскованого КДБ

Не вчи мене ступати вихилясом:
Повадки рабські
з мене Жовтень зняв
Й звелів, щоб йшов я в ріст —
не плазував,
Щоб був, ким єсть —
Мельничуком Тарасом.
Ім’я це — не звучить,
та суть не в звуці,
А суть у тім, що я — Громадянин,
Що в мене є Вітчизна
й Революція,
І я не пасинок, не наймит
у Вітчизни — син.
А матері синів
цінують тільки чесних,
Дволичності ніяка мати не простить.
Й хай з нашої родини той іщезне,
Хто може матері неправду піднести.
А правда, знаю, не небесна манна,
Потрібні їй не лизуни — захисники.
І прошу я: Вітчизно,
найсвятіша мамо,
Коли я зопалу спіткнуся десь, —
мене не кинь.
Тобі ж клянусь: ніколи по-лисичи
Я не піду — ітиму напролом.
Не вір отим, що дешевизною косичать
Твоє в огнях обпечене чоло.
Вір тільки тим, хто зілля дум
і серця
В поході проклада до твоїх ран,
Хто в час, як треба битись, б’ється,
А не спішить, щоб душу
врятувати, — в бран,
Хто за шкіру власну не трясеться,
А в ім’я твоє піде на таран.

* * *

Прирученим патріотам
Обмивши губи в нарзані чи каві,
Дожовуючи свіжий бутерброд,
Ви стоїте, великі й величаві,
І любите Вітчизну і народ.
Ви чуєте народні віщі думи,
Його тривоги берете в серця,
Коли постоїте у черзі за костюмом,
Затиснувши в долоні гаманця.
Ні, ви не блазні, ви не лицеміри,
Нікчемного презирством не убити.
І свій народ ви любите без міри,
Коли ту міру вигідно любити.
За плату ви закохані в ідею,
І зморшки морщите на ситому чолі.
Кому ж ви служите, приручені Антеї,
відірвані від матері Землі?
Хто ваш народ? Яка у нього доля?
Куди його коріння проросло?
Чиї могили стогнуть серед поля,
Забрівши здичавіло у зело.
Хоч раз почуйте, грамотні руїни,
Нікчемні слуги чорного добра,
Як обіпершись вітрові на спину,
Кричить Тарасова гора:
«Нема на світі України, Немає іншого Дніпра».

Якою актуальною досі є поезія Тараса Мельничука! Якою високою його зірка, що стала над нами!

Зіновій Бойчук,
голова Косівської районної організації радикальної партії Олега Ляшка, м. Івано-Франківськ.

«Гуцульський край», №12, 1.04.2016 року

Share