Хай живе Степан Бандера!

1 січня 1909 року в с. Угринові Старому, повіт Калуш, у Галичині народився у багатодітній сім’ї Степан Бандера син греко-католицького священика Андрія.

«В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають поширеність і здійснюють ідеї та програму з тією метою беруть активну участь у русі, — творять його основний, діючий організм», Степан Бандера.

У передмові до збірника праць Степана Бандери «Перспективи української революції» Ярослав Стецько писав: «… Коротке було творче життя Степана Бандери. В концтаборах і підвалах найгірших тюрем — предовгі роки — йому було заборонено писати. Він міг тільки передумувати в постійній непевності, чи будь-коли його думи й ідеї, концепції й пляни зможуть здійснюватися». Однак Бандера повів за собою десятки тисяч до бою за волю України, за Соборну Суверенну Українську Державу. Вони або загинули, або боролися на рідній землі, або в розсіянні у Вільному Світі ширили правду про Україну, наражаючися на наклепи і осуд КГБ-івської пропаганди, при допомозі лівих і ліберальних кіл західного світу.

Нашим обов’язком є бути вдячними і вшанувати пам’ять С.Бандери. А вшановуючи його, ми цим самим вшановуємо і пам’ять тих, які йшли за його покликом; тисячі й тисячі борців у лісах та степах і тих, котрі гинули й страждали за українську справу в концтаборах, тюрмах, на засланнях. Вічна і свята його і їх пам’ять».

На останніх сторінках книги «Життя Степана Бандери», виданою в друкарні «Мета» в Нью-Йорку в 1987 р., є спогади людей, які знали його. Один з них — поет 4 журналіст з Мюнхена Петро Кізко: «Я ніколи не бачив Бандери зажуреним чи сумним, хоч у нього серце таке ж, як і у всіх людей, хоч і він мав свої особисті жалі, турботи, клопоти… Він своєю поставою, усміхом своїм і радісним блиском очей прикривав, затамовував журбу та горе сотень і тисяч українців, для яких чужина стала незносним тягарем, а воля України благословенною надією».

Людмила Лу Канюк,
завідувач Косіеського філіалу обласного музею визвольної’боротьби ім. С.Бандери.

«Гуцульський край», №1-2, 2013 рік