Технічні культури: вигода чи проблеми?

Моє покоління, дитячі і юнацькі роки якого минали при соціалізмі — розвинутому й звичайному, добре пам’ятає норму продажу олії в одні руки — один літр. Це була, мабуть, соняшникова — з густим осадом, практично без запаху. Її привозили до крамниць у бідонах, як для молока, і продавали на розлив. Дуже рідко траплялася рафінована в пляшках — її розкуповували миттю і споживати таку регулярно було розкішшю, доступною хіба що для працівників торгової бази.

Нині в будь-якому магазинчику пропонують великий вибір олії — від кукурудзяної до оливкової, а вже соняшникової — 5-6 сортів. Усі — вітчизняного виробництва — фірм «Майола», «Олейна», «Чумак», «Королівська» і, мабуть, десятка інших.

Це прекрасно? А це вже як сказати, адже олію виробляють переважно з насіння так званих «технічних культур» — соняшнику, ріпаку, льону, коноплі, а їх у Косівському районі майже не сіють. Проте багато наших земляків трудяться на сезонних роботах у степовій частині України, працюють на означених фірмах і стикаються з проблемою, як то кажуть, віч-на-віч. Щоправда, посіви льону і коноплі віднайти зараз проблематично, а ось соняшнику та ріпаку — скільки завгодно; останнього не бракує і в нашій області, ба й інститут донедавна спеціальний діяв у Івано-Франківську — хрестоцвітих культур, хоча займався практично одним ріпаком. З цієї культури й почнемо.

Ріпак — урожайна культура, і його зелена маса, котра з’являється доволі рано навесні, була своєрідною паличкою-виручалочкою для великих молочнотоварних ферм колгоспів і радгоспів, яким хронічно не вистачало кормів для худоби. А ще ріпак — олійна культура, хоча ріпакова олія малопридатна для харчових цілей, проте, має широке застосування у техніці, зокрема, для виготовлення так званого «біодизеля» — альтернативного нафті автомобільного пального. Які ж проблеми можуть бути, запитає читач?

Справа у тому, що вирощування ріпаку на зелену масу — це одне, а для одержання насіння — зовсім інше. У першому випадку з площі скошують практично всю рослину, яка не встигла повністю сформувати свою кореневу систему, а отже, й суттєво порушити структуру ґрунту, а в другому — скошують верхню третину одерев’янілого стебла (зі стручками) — аби зібрати насіння. А ні для чого не придатні стрижні (довжиною до півметра) залишаються на стерні. їх необхідно скошувати повторно, дехто випалює, але розвинута коренева система рослини дуже порушує структуру родючого шару. Абсолютно те саме можна сказати і про соняшник — для заготівельних і переробних фірм цікавими є корзинки з насінням, тоді як цілком одерев’янілий стержень стебла нікому не потрібен.

Агрономи вже давно переконались: і соняшник, і ріпак, вирощувані на зерно, надзвичайно виснажують ґрунти, тому сіяти їх на одній площі можна не частіше, як один раз на п’ять років, а після збору врожаю необхідна рекультивація і сівозміна бобовими (наприклад, конюшиною).

Недарма закордонні фірми з великим задоволенням орендують в Україні дедалі більші площі для посівів соняшнику й ріпаку, вивозячи насіння для переробки у себе, але ставлять різноманітні перепони для імпорту з України готової продукції — олії. Спроби обмеження вивезення насіння соняшнику, введені нашою державою 2008-го року, обговорював навіть конгрес США, погрожуючи санкціями, у зв’язку з чим ті обмеження довелося відмінити. Водночас експорт нашої олії успішно блокують на різних рівнях, і впливу на те наша держава майже не має. Як бачимо, в цьому випадку на Україну дивляться як на сировинний придаток, а що буде з нашими ґрунтами після їх, скажемо м’яко, хижацької експлуатації, то вже наша з вами справа.

Розумна, як на мою думку, державна політика в справі вирощування технічних культур, зокрема соняшнику й ріпаку на зерно, повинна обмежувати площі їх посівів до необхідного • для нашої країни мінімуму, а у випадку вигідного експорту — передбачати інвестиції для рекультивації використаних площ.

До речі, про біодизель: співробітник Інституту сільського господарства Карпатського регіону, доктор сільськогосподарських наук Йосип Рівіс розробив і запатентував дуже просту й високопродуктивну технологію отримання біопального з ріпакової олії. Це сталося понад 5 років тому, однак, наскільки мені відомо, в Україні не запущено жодної промислової установки для виробництва такого екологічно чистого і доступного в нас палива. Вигідніше, мабуть, вести імпорт-експорт нафти й газу — східніше України цієї продукції поки що не бракує…

Василь ГУМЕНЮК,
кандидат біологічних наук.
Газета «Гуцульський край», №33, 2013 рік.