Гуцульщина в серцях митців

Рідний, милий серцю край наш. Варто лиш один раз ступити на гуцульську землю – вона навіки закарбується в серці кожної людини. Вона, ніби володіє якимось магнетизмом, що притягує до себе всіх оточуючих. Матеріальна і духовна культура гуцулів описана й співана багатьма митцями минулого. Однак Гуцульщина і сучасних майстрів слова не залишить байдужими до себе, бо вона ввібрала у себе все найкраще, що подарувала нам матінка-природа – наповнені чистим повітрям ліси з якимось особливим духом зі своїми могутніми буками, дубами, смерічками й ялицями, мальовничими схилами, де беруть початок багато річок, струмків, потічків і джерел. Овіяний якоюсь особливою, неповторною аурою карпатський край вибить до себе знову й знову.

У кого ж в серці залишився слід такої яскравої етнічної групи українського народу? Їх було багато, та одною з найбільш видатних фігур є класик української, вітчизняної і світової літератури кінця XІ – початку XX ст. Іван Якович Франко.

У 1884 р. Франко організував екскурсію студентської молоді Гуцульщиною. 17 серпня учасники цієї мандрівки вперше побували у тодішньому селі Жаб’є. У своєму творі “8 дорозі” Франко писав:

Ось Жаб’є, гуцульська столиця,
Нема, мовляють, села понад Жаб’є,
І більшого лиха шукати дарма,
Чиж люд той зовсім воно заб’є?…

У серпні 1898 року Франко з своєю дружиною та дітьми відпочивали у селі Довгопілля. Тут він записав від старого гуцула А.Освіцінського розповідь про ватажка опришків Мирона Штолу і жорстокого мандатора Грдлічку. Ці розповіді лягли в основу оповідання “Гуцульський король”.

Починаючи з 1901 до 1914р. (крім 1905 і 1908 років) Іван Франко кожного року приїжджав у село Криворівню. У поемі “Терен у нозі”, присвяченій З.Бурачинській, поет подав мальовничий опис села Криворівні:

Ось під нами Черемош ізвився,
Як гадюка та срібно-зелена;
Він шумить, клекоче, мов скажений,
Під горбком гризе скалистий берег.
Та над ним в святочному спокою
Гріється мале село гуцульське.
Понад берегом стежки стрічками.
На стежках то легіні купками,
То гуцулки в горботках червоних…

У Криворівні Франко не тільки відпочивав, але й працював. Тут були написані повість “Великий шум”, поема “Терен у нозі”, автобіографічне оповідання “У кузні”, оповідання “Як Юра Шикманюк брив Черемош”, вірші “В альбом Ользі Маркович”, “У безсонну ніченьку”, здійснив ряд перекладів, збирав фольклор.

Не менше захоплювався гуцульським краєм український письменник, громадський діяч Михайло Михайлович Коцюбинський. Він був вражений і захоплений своєрідною природою, побутом та культурою українських горян. Під впливом, цих вражень Коцюбинський вирішив написати повість про гуцулів. Свій намір він успішно здійснив, написавши чудовий фольклорно-етнографічний твір “Тіні забутих предків”. У своєму творі М.Коцюбинський хотів відтворити своєрідне міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів, показати їхнє життя, овіяне казкою, міфами, повір’ями, забобонами. “Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений”, — писав письменник.

“Я, у свій час, з головою впірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ…”

Вперше перебуваючи в Карпатах у Коцюбинського залишилось велике враження. Про нього він писав у своєму листі М.Горькому «Якби ви знали, який це дивовижний, майже казковий куточок, з густо зеленими горами, з вічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Ноша, звичаї… гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір, – настільки своєрідні й барвисті, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий, незнаний світ… Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою…Як було б добре, аби ви хоч раз з’їздили в Карпати”.

М.Коцюбинського приваблювали душевна та фізична сила, здоров’я простого народу. Серед його нотаток двічі зустрічається запис: “Гуцул – здоровий, як гірське повітря, легкий, як потік у свому бігу”.

Не можна оминути й перебування унікальної особистсті на рідній для нас із вами Гуцульщині величну українську письменницю Ларису Петрівну Косач-Квітка, відому нам як Леся Українка. Хоча її перебування було тут не настільки тривале, як попередніх митців, та хіба може когось залишити байдужим ця неповторна земля.

І.Лобода «Леся Українка в Буркуті»,1971.

Через хворобу, яка спіткала Лесю та за порадою лiкарiв, вона змушена була поїхати в село Буркут, щоб там полюбуватися краєвидами гiр i, головне, змiцнити своє здоров’я. Дорога на Буркут пролягала через надзвичайно гарнi околицi Гуцульщини – нинішній наш із вами рідний Косів, Криворiвню, тодішнє Жаб’є (Верховина). Ця дорога виявилася нелегкою для кволої Лесi, проте краса гiр, замрiянi верхи, покритi чудовою зеленню, привiтнi гуцули допомогли їй в цьому.

З цiкавiстю сьогоднi читаєш листи Л. Українки, написанi нею з Буркута, де вона описала Буркутський санаторiй, гуцульськi “золотi гори”, як про них вона любовно висловлювалася, пiдкреслювала те, що вона там себе добре почувала. Так, в листi до батька 25 липня 1901 р. вона писала:”Повiтря тут замiтно iнакше, нiж в Долинi, якесь прозоре i легке, але не рiзке. Я тут чогось краще бачу i дальше. Добре тут те, що куряви зовсiм немає, бо нема вулицi, а стежки тiльки i всього одна проїжджа дорога, то й по тiй мало хто їздить, бо тут людей мало, тут всього чотири домики в лiсi… Тут єсть натуральна залiзна шипуча вода, досить добра на смак…тепер я пишу в самiй “натуральнiй” обстановцi в лiсi (за 50 шагiв до моєї хати), пiд величезною смерекою, i навколо самi тiльки дерева та папороть, птицi спiвають, Черемош шумить, а з ним навперейми шумить отой залiзний потiк, що то, власне, Прутом зветься. Якби не сей шум, було б зовсiм тихо, людей не чуть, вiтру нема (вiн тут рiдко буває, гори не пускають). Як я тут не поправлюсь, то вже не знаю, якого менi клiмату треба…»

Це і не тільки, можна ще багато слів віднайти в рядках великих митців про рідний для нас із вами край, що став натхненням для написання шедеврів в українській, вітчизняній і європейській літературі.Гуцульщина залишила в пам’ятi цих неповторних майстрів пера особливо файні враження, вони ходила її крутими стежками, любувалася її природою, добрим і щирим народом — гуцулами, набиралася сили й натхнення для подальшої творчості. Ми ж — гуцули повинні пишатися цим неоціненним скарбом, що подарувала нам природа, цінувати й оберігати, як зіницю ока, прославляти, любий серцю край, аби звук трембіти із гір лунав на весь світ.

Share