Новели Дмитра Пожоджука. Рецензія

Дмитро Пожоджук. За ким плачуть флояри (новели). – Городок: Бедрихів Край, 2010. 156с.

Про Космач мало говорити, а багато слухати. На роботи Дмитра Пожоджука мало дивитися, мало читати, треба співпереживати і розуміти. Так виходить, що не всі свої таланти знаємо на Прикарпатті. Те, що Дмитро Пожоджук є заслуженим майстром народної творчости України та ще й головою Всеукраїнської координаційної ради з вивчення і відродження писанкарства в Україні та діаспорі, – се одна сторона медалі. Але сей космацький пан є ще лауреатом Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана. «Прошу я Вас», – як любить повторювати ще один некосмацький пан.

Книжкою новел «За ким плачуть флояри» відкриваю для себе нового автора, який повністю живе у світі Карпатських гір (Космач – не тільки мала батьківщина Дмитра Пожоджука, але й земля, на якій живуть Пожоджуки з діда-прадіда). А жити в горах – се треба любити, аби не вступатися звідтіля і не спокушатися цивілізаційним болотом (механічним і духовним).

Новели Дмитра Пожоджука суть бувальщини, в основі їх – здебільшого історичний повстанський контекст 40-50-х років ХХ століття. Ці бувальщини важко придумати, бо вони настільки автентичні, що се дихання вражає правдою факту. І навіть мелодраматичний антураж, доречно і недоречно використаний автором, не псує загальне позитивне враження від сих історій.

Не знаю, навіть, на чому наголошувати? Чому віддавати перевагу? Сюжету? Мові?  Національно-етичному ненав’язливому дидактизмові? Напевне, всьому разом. Я читав сі новели, мовби слухав авторську інтерпретацію світу. А коли автор вибирає правильну інтонацію, що би він не говорив, як би не закручував, ти все одно слухаєш і погоджуєшся із ним: «Ая-ая, вуйку, світ такий. І люди в ньому не завжди звірі. І звірі дуже часто добріші від людей»…

Не скажу, що більше вразило чи не вразило. Просто відзначу, що я впізнаю цей світ. Впізнаю через правду людського характеру. Через типаж, виписаний скрупульозно й індивідуально. Отой жебрак, якого пан хотів отруїти, а вийшло все навпаки: отруїв власного сина; ота дитина, яка наїлася отруйних грибів і заснула, а батьки подумали, що вона вмерла і почали готуватися до похорону: і треба ж такого: в труні дитина проснулася!; чи той другий хлопчик Михайлик, що народився після трагічної загибелі свого батька: канапи живцем його спалили, і у сні дізнався правду про батькову смерть; чи та жінка Любава, яка втратила свого сина, вбитого кацапом, і помстившись, усиновила дитину вбивці… Є й анекдотичні сюжети у Пожоджука – про те, як родина в Україні з`їла  прах свого родича, сприйнявши його за приправу до зупи…

Жоден сюжет Дмитра Пожоджука не викликає застережень ( чи це пейзажі замальовки, чи розповідь про стару суку, яку забули на полонині із собачатами, а вона все-таки добралася до людей, перенісши і своїх діточок…

Єдина кон`юктурна річ  – се новела «Контракт» – так розумію, про героїчне дитинство Віктора Ющенка і його бабусю Катерину. Її улюбленому онукові купили батьки першого костюма, й він став подібний на міського панича: «Навіть кози через тин повилуплювали очі. Такий панич не міг би вже їх доглядати». Завершення новели класичне: навіть хорунжівські кози зрозуміли, чого вартий хлопчик Вітя…

Але навіть ся новела не псує загального позитивного вражіння від книги. Сей живий текст вимагає живого читача. Українського читача, свідомого своєї історії і гідного свого майбутнього. У цьому найголовнішому, книга новел Дмитра Пожоджука  є продовженням традицій добротної галицької новелістики.

Тому треба подякувати видавцеві Валерію Куфльовському із Городка на Хмельниччині, що він заповзявся популяризувати нам нашого ж земляка. Бо пророка в своїм краї таки нема…

Євген Баран,
кандидат філологічних наук

м. Івано-Франківськ

Share