Принцип “олів’є”

Так вже історично склалося, що народ український давно і не нами поділений на два табори: західний і східний. “Ворогуючі”, — з впертістю, гідною ліпшого застосування, намагаються нас переконати. Хто? В першу чергу — політики, яким такий поділ вигідний, бо дає додаткові дивіденди у боротьбі за депутатські мандати і президентське крісло. Тому з підозрілою циклічністю – під час парламентських і президентських виборів – нам наполегливо нагадують, а то й вперто втовкмачують, що ми різні і не можемо, ну ніяк не можемо, знайти спільну мову, а отже — бути одним цілим.

Нас переконують: східняки мріють про одну Україну, західняки – про другу. Не таку! Але це неправда. Кожен мріє, перш за все, про спокій і мир у державі, про добробут своєї сім’ї і країни, в якій живе, про здоров’я і щастя близьких. Це — основне. І на цьому треба акцентувати увагу, довкола цього об’єднувати, гуртувати, щоб разом будувати спільний дім, у якому всім і кожному буде добре, затишно і спокійно. Але…

Якщо Німеччину розділяла Берлінська стіна, то сучасну Україну – Київська. Віртуальна, яку замість того, щоб поволі, але щодня валити, наші політики з ентузіазмом зводять навіть там, де її ніколи не було, і ретельно реставрують дірки-порозуміння, які громадянам самотужки вдалося пробити у цьму мурі, щоб навіки побрататися.

У чому ж проблема? Східна Україна, переконують нас, ніколи не відмовиться від російської мови і не треба бандерівцям лізти зі своїм націоналістичним статутом у чужий монастир, примушуючи Схід розмовляти українською. А хто каже про примус? Треба просто і доступно пояснити людям, особливо — і в першу чергу! — молоді, що жити в Україні (чи будь-якій іншій державі), не знати і не володіти вільно українською (державною) – соромно, все одно, що не вміти користуватися виделкою чи носовичком. До того ж — недалекоглядно. Якщо хтось із нас поїде на “ПМЖ” у США чи Німеччину, Аргентину чи Японію і не захоче знати державної мови, то чого ми там досягнемо: мовної резервації Брайтон-Бічу або найнижче оплачуваної роботи?

Даруйте, але треба бути абсолютним лінгвістичним невігласом або впертим зверхнім лінюхом, щоб не могти або принципово не хотіти вивчити таку споріднену з російською українську мову. Мене, наприклад, дивує шанований мною телеведучий Сергій Полховський, який гонорово спілкувався з Мішелем Платіні французькою, а на якомусь ток-шоу рідного україномовного каналу “1+1” говорив російською. Складалося враження, що без підказки телесуфлера йому важко звести докупи кілька українських фраз. Чому не спрацьовує звичайна спортивна злість: та невже вона така складна, ця українська? Якщо можу вільно спілкуватися французькою, то українською, що — “слабо”?

Чому б кожному з нас не скористатися мудрою житейською порадою актриси Олени Проклової, яка, навчаючи свою доньку черговому, необхідному у житті ремеслу, каже: “Навчись, умій, а будеш ти це робити чи ні – то інша справа”. Життя довге, хто знає, що нас чекає завтра. Знання мов збагачує, а не принижує і збіднює людину, повторюю я постійно своїм дітям. Чому цих слів не каже громадянам держава, чому їх не хоче чути суспільство?

Мова держави, у якій живе людина, є предметом першої необхідності – питання треба ставити тільки так, і не інакше. Її можна не поважати, її можна не любити, нею не обов’язково спілкуватися на вулиці і вдома, але її потрібно знати. І саме в такому, — якщо не виходить у патріотичному, то хай буде у  прагматичному — дусі треба виховувати громадян незалежної України, особливо юних. Цей, для когось тягар, для когось важлива місія, мав би лягати на плечі освітян. І тут починаються проблеми. Багато вчителів Східної України не знають і, – що набагато тривожніше! — не хочуть знати української, в учительській, а тим більше вдома і на вулиці, спілкуються виключно російською. І на здоров’я, якщо їм так зручніше. Однак вчитель української мови та літератури в Україні, який розмовляє і думає російською, –  нонсенс, і то дуже небезпечний. Така людина може прищепити дітям хіба що відразу і ненависть до непотрібної, адже саме у цьому намагаються переконати дітей, мови і всього українського.

Пропоную вихід із ситуації — принцип, який я назвала “олів’є”, тобто принцип, за яким готують кожен салат: беруть різні компоненти у відповідних пропорціях, змішують і отримують оригінальний смачний продукт. Як цей принцип застосувати у справі об’єднання України? Для прикладу наведу реальний життєвий випадок  — загальноприйняту у Радянському Союзі практику. У далеких сімдесятих роках минулого сторіччя моя близка родичка закінчила Львівське кулінарне училище. Це були часи, коли держава ще дбала про працевлаштування молодих фахівців і давала їм скерування на роботу. Куди ж направила вона юну кулінарку? Аж в Узбекистан. Невже там немає своїх кухарів? — дивувалася я тоді. А коли подорослішала, зрозуміла – діяв принцип “олів’є”, завдяки якому одним пострілом вбивали кількох зайців.

Дівчину, яка народилася в Україні, з корінням виривали з рідного грунту і пересаджували в чужу для неї землю. У “бандерівському” Львові на одну українку ставало менше, а в мусульманському Узбекистані на одну російськомовну християнку більше. Родичка була незаміжньою дівчиною, отже сім’ю їй довелося створювати вже в Середній Азії. А кого вона могла там зустріти? Правильно, узбека. А хто за національністю їхні діти? Спробуй, вгадай: ні узбеки, ні українці. Так втілювалася у життя ідея створення єдиного радянського російськомовного народу. І досить успішно, треба сказати.

В державі з імперськими амбіціями принцип “олів’є” був жорстоким і негативним явищем, покликаним призвести до цілковитої асиміляції багатонаціонального народу: “салат” з таких різних “продуктів” (націй, мов, релігій, традицій) міг перетворитися — і перетворився! — на гримучу суміш. В незалежній Україні принцип “олів’є” може стати живильним бальзамом на розрізане українське тіло.

Перш за все необхідно розробити державну програму, у якій передбачити фінансування дій, для втілення заходів, спланованих за принципом “олів’є”: виділити кошти на будівництво відомчого житла для молодих фахівців, у першу чергу викладачів історії, української мови та літератури, професорсько-викладацького складу. Направляти кращих випускників-новоспечених вчителів і досвідчених науковців західного регіону у східний. Пропонувати їм житло, можливо, навіть з правом викупу за пільговою ціною через десять-п’ятнадцять років. Практикувати відрядження кращих україномовних науковців і викладачів для викладання у вузах східного регіону. Погодьтеся, вчитель-патріот, професор-інтелектуал зможуть прищепити дітям і студентам, якщо не любов, то принаймні повагу до України і допоможуть підростаючому поколінню зрозуміти, що “щирий українець” – це не затятий шовініст, а людина, яка любить свою країну і свій народ.

Принцип “олів’є” буде доречним і під час проходження студентської практики, скерування на роботу молодих спеціалістів, призову до лав збройних сил. Солдати-західняки внесуть “українську родзинку” у російськомовне військове життя. Східняки потраплять під опіку офіцерів військових частин західних округів, які принаймні знають українську і вільно спілкуються нею. А де молодь — там і весілля. А де весілля — там діти, родинні поїздки до бабці та діда: то на спекотну Херсонщину, то на колоритне Прикарпаття. Східнячка нагодує соковитими кавунами і покаже неозорі українські лани, західнячка одягне дитину у вишиту сорочечку і поведе в неділю до церкви. Для молодої сім’ї, їхніх дітей держава перестане ділитись на Захід і Схід, стане одним цілим – рідною домівкою.

Якось на канікулах клас мого сина організовував поїздку у Київ. Поїхали не всі. Не кожен мав змогу виділити з сімейного бюджету майже сотню гривень на спільні витрати, не кожен міг дати дитині “тормозок” на кілька днів, а в кишеню – кілька червонців: на морозиво, колу і гамбургери.

Наші діти живуть у вакуумі своїх сіл і міст. Вони практично ніде не бувають і змушені варитися “у власному соку” – східному і західному. Та хіба тільки діти? Сотні тисяч українців роками не виїжджають за межі своїх областей. Усе, що вони чують і бачать про Західну (Східну) Україну – це те, що їм розповідають і показують по телевізору. Знання журналістської кухні (працюю у ЗМІ), власний життєвий досвід (народилася і виросла на Сході, живу на Заході) дають мені підстави стверджувати, що це телевізійне меню досить одноманітне і упереджене (який шабаш творився на  вітчизняних “блакитних екранах” напередодні президентських виборів, бачив кожен). В журналістиці, якщо є бажання і немає совісті, так легко біле перетворити на чорне, і навпаки. Навіть вигадувати чи підтасовувати факти не треба – досить виокремити фразу чи кадр із загального контексту — і “соус” до страви готовий: солодкий, гострий, кислий чи гіркий – на будь-який смак.

Згадаймо фразу з бородатого радянського анекдоту: “Хватит смотреть на мир глазами Сенкевича!”. Давайте будемо самі пізнавати Україну, без “сурдоперекладу” вітчизняних ЗМІ.

Перевиховувати дорослих важко, іноді – пізно, часто – марно. Почнімо з дітей. Чому б Міністерству освіти та науки не розробити освітню програму для школярів: “Яка ти, моя Україно?”. Скласти цікаві змістовні маршрути і на кожних канікулах відправляти в них енну кількість дітей, причому в таких напрямках: східняків — на Захід, західняків — на Схід. Для цього потрібно виділити кошти у держбюджеті: на безплатні проїзд, проживання, можливо, навіть на харчування, інакше більшість дітей не зможуть нікуди поїхати. Обов’язково передбачити відвідування пам’ятних, цікавих і важливих для України місць, щоб наші дітлахи зрозуміли: вони живуть у великій країні, яка має цікаве минуле і сьогодення, якою вони по праву можуть пишатися. Хай школярі проводять спільні зустрічі, походи, вечірки, дискотеки, знайомляться, листуються, відчувають себе не “бандерівцями” і “москалями”, а співвітчизниками.

Мудро зробила Укрзалізниця, яка ініціювала доброчинну акцію — під час канікул, протягом навчального, року запровадила безкоштовний проїзд у залізничному транспорті для школярів (на жаль, колія є не скрізь, а на автобусне сполучення такі пільги не поширюється). Знали б ви, скільки хлопчиків і дівчаток вириваються бодай на день-два у Київ і обласні міста, щоб подивитися, як живуть їх ровесники, пізнати Україну. Чому не поширити цю вкрай потрібну і далекоглядну акцію і на студентів? Хіба рівненським юнакам і дівчатам не цікаво було б зустрітися з харківськими, донецьким — з львівськими? Хіба їм немає про що поговорити?

Практично кожен конфлікт можна вирішити, якщо зустрітися, поговорити, з’ясувати те, що не можеш зрозуміти, знайти прийнятний для всіх компроміс. Але де ж нам зустрічатися, щоб подивитися один одному в очі, посидіти разом за горнятком кави чи чарочкою чогось міцнішого, поговорити “за життя” і зрозуміти, що нам немає чого ділити, крім проблем, які завжди легше вирішувати разом.

Рузвельта якось запитали: чим відрізняється політик від державного діяча? Він відповів: “Політик думає про майбутні вибори,  державний діяч – про майбутні покоління”. Судячи з усього, політиків у нас, як гною, а от державні діячі – то великий дефіцит.

Україна вже 14 років незалежна. Минув перебудовний хаос, стабілізується економіка. Час подумати і про вічне – про завтрашній день країни, у якій житимуть наші діти. Принцип поділяй і владарюй, вкрай необхідний в імперських державах, смертельно небезпечний у такій, як наша. Бо може так статися, що поділити поділять, а владарювати будуть інші.

Аліса МУДРИЦЬКА.
м. Косів
2004 р.

Share