«У горах Карпатах»

Косів розташований у мальовничій долині гірської річки Рибниця з водоспадом Гук. З півночі його оточує міська гора та Зіняків верх, на заході панораму замикає гірський хребет Каменистий та гора Михалків. Центром Косова протікає гірська річка Рибниця. Залюбки я ходив купатися на Гук. Тоді це був потужний водоспад, шум якого було чути здалека, над ним постійно стояв водяний пил. Під скелею водоспаду можна було сховатися, відгородившись від світу водяною стіною. Колись, розповідали косівчани, над Гуком був ресторан. Тепер Гук змілів, скелі зруйнувала вода, але погрітись та засмагати на гарячих каменях ще можна.

Осінню 1943-го я пішов вчитися в трирічну торгівельну школу в Коломиї. Проживав в сім’ї П.Євгенії Сеньковської (за адресою вул.Шашкевича,9), з якою вуйко Влодко був знайомий давно, оскільки п.Євгенія була дружиною відомого фотографа Миколи Сеньковського, автора декількох тисяч документальних та художніх світлин краєвидів Карпат, пам’яток природи та культури, антропологічних типів гуцулів, їх ритуалів, обрядів, побуту, промислів, дерев’яної народної архітектури та народного мистецтва, який жив і мав фотомайстерню в Косові, а згодом переїхав у Коломию.

У 1939 році у зв’язку з приходом «червоних визволителів» М.Сеньковський був змушений емігрувати на Захід, щоб уникнути репресій, оскільки був колись офіцером армії УНР під час Першої світової війни.

В п.Сеньковської було двоє дітей: син Юрій та солодша дочка, яку звали Зірка.

Юрій вчився в коломийській гімназії, ми товаришували, часто ходили рибалити на річку Прут. Одного разу, коли ми сиділи з вудочками на березі Прута, недалеко від дороги на Косів, несподівано під’їхав легковик в оточенні озброєних автоматами мотоциклістів. Зупинившись недалеко від нас, охоронці з автоматами стали навколо автомобіля, із переднього сидіння вийшов офіцер, поспішно відчинив задню дверку авто, із якого вийшов німецький офіцер у довгому лискучому плащі. Взувши гумові чоботи з холявами вище колін, він з спінінгом зайшов у річку і почав рибалити. Ми з цікавістю та страхом спостерігали за непрошеним сусідом. Не пам’ятаю, чи зловив щось цей «рибалка»…

У Коломиї була низка військових касарень (казарм), збудованих ще за часів Австрії («червоні», «білі», «жовті» касарні), в яких тоді дислокувались німецькі, угорські та російські (РОА генерала Власова) військові частини. Тут вони, зняті з східного фронту на відпочинок, проходили переформування.

Перед відправкою на фронт вони проходили під звуки оркестру церемоніальним маршем перед трибуною з високими військовими чинами на центральній площі Коломиї перед ратушею, з балкона якої звисало велике біле полотнище з чорною свастикою.

Ми бігали дивитися на цю церемонію, і одного разу побачили на трибуні нашого сусіда-«рибалку». Пізніше довідалися, що це був губернатор Галичини Отто Вехтер…

(Губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, родом із Відня, вважав, що Галичина, як колишня провінція Австрії, може мати окремі права.

Для німецької премоги на Сході Європи конечна співпраця з українцями. Вехтера підтримував Розенберг — райхсміністр східних окупованих земель, який був прихильний до українців. Вехтер добився згоди Берліна на створення військової дивізії із українців.) З Юрієм Сеньковським, тепер професором, членом-кореспондентом НАН України ми зустрілися через 52 роки (дивись фото на вставці).

У торгівельній школі я провчився до весни 1944 року. Німецькі війська відступали перед совєтськими військами. Торгівельну школу ліквідували, будинок зайняли під військовий шпиталь.

Не зконтактувавшись з вуйком Влодком, я вирішив самовільно повернутись додому на Тернопільщину. Пізно вночі приїхав поїздом до Чорткова. Залізничний вокзал та перон були заповнені німецькими солдатами та біженцями зі сходу України, які втікали перед наступаючими більшовиками. У всьому відчувалася незвичайна напруга.

Вийшовши із поїзда, я запитав залізничника в уніформі, коли буде поїзд до Хоросткова. Цей здивовано глянув на мене і відповів: «Дитино! Там вже більшовики!»

Це вразило мене як грім з ясного неба. Розгублено снував я по перону, не знаючи, що мені робити. Зрозумів однак що треба повертатися до Косова.

І тут зненацька почалася артилерійська стрільба. Спалахи розривали темряву, двигтіла земля. Люди в паніці почали втікати, захопивши мене з собою. Невдовзі юрба розсіялася, і я опинився самітний на вулиці незнайомого міста. Стрільба припинилася, ліхтариком мене освітив німецький патруль, іти далі було нікуди, і я повернувся на вокзал, де дочекався ранку.

Під’їхав пасажирський поїзд, і все, що було живе на вокзалі, кинулося у вагони. У лічені хвилини поїзд був вщерть заповнений, люди висіли на підніжках, лежали на дахах вагонів. Плачучи, я бігав безпорадно по перону, не маючи можливості втиснутися в поїзд.

І тут опустилося вікно одного із вагонів, і німецький військовий старшого віку покликав мене, взяв мою валізочку, вхопив мене за руки, втягнув крізь вікно у вагон та посадив біля себе.

Коли я, щасливий, заспокоївся, зав’язалася розмова (на той час я задовільно володів німецькою мовою), німець показав фотографію сина, мого віку, пригостив мене бутербродом, і з ним, без пригод, я приїхав у Станиславів. Звідти попутньою вантажівкою повернувся до Косова.

Вуйко Влодко пожурив мене за необдуманий крок, на той час він вже був жонатий, ми мешкали на вулиці Середній, 30, в хаті вуйни Ганни з родини Мартинюків. Вулиця Середня веде до вкритого лісом Зінякового верха. Звідси добре проглядалася внизу міська гора та Косів.

Вечорами ми збиралися біля радіоприймача Теїешпкеп і жадібно слухали новини про події в світі та на фронтах.

Одного вечора, як завжди, диктор московського радіо Левітан металевим голосом, від якого віяло холодом, повідомив: «Гаваріт Масква! Гаваріт Масква! Атсавєстскаво інформбюро: аператівная сводка…, — в якій повідомив, — «Вайска Красной армії с баямі авладєлі крупнимі насєльоннимі пунктамі», серед котрих назвав моє рідне село Товсте.

Я був у розпачі, плачучи, згадував бій, коли в 1941 році наступали німці, горіли хати в селі, гинули люди, валялись трупи німецьких і більшовицьких солдатів, покинута зброя, диміли згарища, лунав плач жінок і дітей.

Весною 1944-го фронт наблизився до Косова. Лінія оборони німецьких та угорських військ пролягла по Зіняковому верху, гірським хребтом Каменисте та по горі Михалків.

Більшовицькі війська наступали зі сторони с. Рожнів та окопалися на міській горі.

Протягом місяця тривали бої в Косові. Від обстрілів ми переховувалися в сусідів у пивниці, а згодом деякий час перебували в сестри вуйни в затишному місці поблизу Зінякового верха, яке не обстрілювалося.

Однієї ночі тут побували мадяри і евакуювали нас за лінію фронту у с.Соколівку. Звідси пішки ми дісталися в с.Жаб’є (тепер смт. Верховина), де нас приютила сім’я Гонтаруків на присілку Ільці.
Садиба Гонтаруків розташована в мальовничому місці на царинці за гірським потоком, який під час дощів перетворювався в бурхливу річку, яка несла дерева, каміння і ставала непрохідною. Ми жили в дерев’яній літній хатині, я залюбки ночував на сіні під оборогом. Спав міцним сном, що деколи не чув грому і бурі, яка вирувала вночі.

З вуйком Влодком ходили в гори по гриби. Одного разу нас там застала злива, і ми змушені були довго чекати, поки потік увійде в своє русло та втихомириться, щоб перейти до садиби Гонтаруків. Це було незабутнє літо. Тут я відкривав для себе Гуцульщину, загадкову, прекрасну, пізнавав гуцульську говірку, побут та звичаї гуцулів. Понад усе любив ходити в гори по гриби та на рибу. Одного разу ми з вуйком Влодком рибалили в річці Ільці в с.Кривополе, коли над’їхали німці на мотоциклах, зупинилися і забрали наш улов.

Ідилія тривала недовго. Восени німецько-угорські війська відступили із Карпат, повернулися червоні «визволителі». В селіЖаб’є розмістився гарнізон внутрішніх військ. Побоюючись репресій, вуйко Влодко вирішив не повертатися в Косів, а перечекати «перехідний період» у горах на Гуцульщині, територію якої контролювали збройні сили УПА. Ми покинули гостинну садибу Гонтаруків і перейшли в с.Голови, де знайшли притулок у хаті лісника Федора Плитчука.

В с.Голови під полониною Скупова в той час була розташована старшинська школа УПА. В ранішнії-та вечірній тиші ми добре чули звуки сурми та молитви «Отче наш». Ми перезнайомилися з місцевими гуцулами. Нас запрошували в гості, ми бували на весіллі, хрестинах, похоронах, краще пізнали їх побут і звичаї. Це були надзвичайно привітні та гостинні люди.

Вуйко Влодко («Вадим») був задіяний в інтендантську службу УПА, займався збором продуктів харчування для бойових відділів. У цьому допомагав йому і я. За співочу вдачу «хлопці» мене прозвали «Соловейком». На гуцульському конику з дерев’яним сідлом та бесагами я, за списком, об’їжджав садиби головчан, збирав харчові продукти та доставляв їх на збірний пункт. Харчовий пайок отримували і ми. Крім нас, у Головах переховувалося близько десятка сімей із Косова, Коломиї, Станіславова та Львова.

Коли настала зима, все почастішали облави та «прочісування» села червонопогонниками в пошуках «бандерівців». Такі рейди переважно мали локальний характер і нам, успішно маневруючи, вдавалося уникати «зустрічі» з облавниками.

Одного дня, десь вкінці лютого 1945 року, відбулася велика облава. Облавники йшли суцільним ланцюгом знизу до полонини Скупова, обшукуючи хати, прострілюючи проліски, обороги з сіном, підозрілі місця, де можна б заховатися.

Перелякані наші господарі просили: «Втікайте, сараки, бо буде смерть вам і нам». Ми зібрали свої речі і поспішили в сторону полонини. Подібних втікачів зібрався цілий гурт, в якому крім чоловіків, були жінки й діти. Невдовзі ми опинилися у підніжжя Скупової на відкритій сніговій пустелі. Кожний крок давався з трудом. Сніг, глибиною вище колін, вкритий товстою льодовою кіркою, ускладнював просування. Звуки пострілів підганяли. Жінки і діти плакали, просили допомоги, молилися…

Ми почули джмелиний свист і побачили фонтанчики на снігу, і тільки згодом доносилися звуки пострілів. Фонтанчики оточували нас з усіх сторін. На щастя, чудом, ніхто із нас не був навіть поранений.

Під обстрілом ми йшли по снігу, поки не заховалися під схилом Скупової.

Побоюючись погоні, не зупиняючись, вийшли в село Зелена. Там втікачі розійшлися по гуцульських оселях.

Ми знайшли притулок у хаті Власа Танасійчука, оселя якого була розташована під самим хребтом, з якого добре проглядався центр села.

Вище хати починався ліс, що досягав гірського хребта. У хаті господарів ми перебували до весни. Коли наступили теплі весняні дні та зазеленів ліс, ми перебували в шалаші, вкритому гілками смеречини. Там ми почувалися не зовсім комфортно в холодні ночі, вислуховуючи виття вовків, що доносилося із полонин.

Настав день 9 травня 1945 року. Із центру села Зелена лунала безладна стрілянина, піднімалися в небо сигнальні ракети. Червоні «визволителі» святкували перемогу над гітлерівською Німеччиною.
З цікавістю я забрався на вершину гірського хребта, звідки видно центр села, і тут скоро почув вже знайомий мені свист куль та запізнілий відгомін пострілів. Довелося поспішно втікати, бо необачно я став мішенню для «переможців».

У шалаші ми перебували до кінця травня, коли одного ранку почули викрики в лісі, які наближалися з усіх сторін. Йшла облава. Втікати було нікуди, ми, перелякані, сиділи в шалаші. Невдовзі почули: «Сюда! Єсть! Бандьори, вихаді!» Ми вийшли і побачили націлені на нас дула автоматів. «Рукі вверх!» Нас обшукали і повели вниз у село. Мабуть, хтось поінформував облавників, що ми ховаємося у лісі.
У центрі села Зелене побачили цілий гурт затриманих. Нас порозсаджували на фіри і у супроводі конвоїрів велика валка рушила з місця. Дорога вела берегом Чорного Черемоша у напрямі села Жаб’є. Побоюючись засідки з сторони відділків УПА, конвой дорогою систематично прострілював оточуючий ліс і скелі.

У Жаб’ї нас розмістили в гаражах (окремо жінок і чоловіків) на території гарнізону червонопогонників. Гараж, в якому ми опинилися, був вщерть заповнений полоненими упівцями та цивільними, переважно місцевими гуцулами. Сиділи та спали ми на голій цементній долівці. Вночі, міняючи положення, повертались за командою. Ночами ув’язнених викликали на допит, часто їх після катувань приносили. Настали літні спекотні дні. У приміщенні було душно, стояв сморід від «параші», мучила спрага, появилися воші. Коли відкривалися двері, в приміщення вливався п’янкий потік свіжого повітря. Невдовзі почалася епідемія черевного тифу. Захворів і я, забрали мене в лікарню, де мої сусіди по палаті повмирали, мені ж пощастило вижити і повернутися знову в гараж. Тут я вже не застав вуйка Влодка. Він осліп і його забрали в Станіславів (Івано-Франківськ) до лікарні. Вуйну відпустили додому до Косова. Вже в кінці серпня приїхав прокурор, і в штаб гарнізону почали викликати на допит. Викликали і мене: «Расскажи всьо, без утайкі, как ти попал сюда і чем занімался?»

Я розповів історію перебування на Гуцульщині крім того, чим ми з вуйком Влодком займалися. Була команда: «Уведіте!» Я знову опинився в «гаражі». Під вечір надійшла команда: «Кушнір, вихаді с вєщамі!». Привели мене в штаб до начальника гарнізону, і він сказав: «Ти свободєн, іді! Куда пайдьош?» Я відповів, що піду в Косів, а звідти додому на Тернопільщину. Попросив його видати якийсь документ, бо дорогою до Косова, мене можуть знову затримати.

Він вирвав листок паперу з блокнота і написав: «Справка, вьідана Кушниру Владимиру Николаевичу, 1929 года рождения, в том, что он прошел проверку на фильтрационном пункте села Жабье Станиславской области и направляется по месту жительства в Тернопольскую область. Майор Шахов».

Засміявся: «Вот тебе документ!»

Вже вечоріло, коли я вийшов за ворота. Куди йти? До Косова 30 км.

Згадав, що під час перебування в Ільцях ми ходили в гості до знайомої гуцулки в центрі села Жаб’є. Віднайшов її хату, вона ледве впізнала мене, пригостила кулешею з бриндзою та гуслянкою і постелила мені на веранді. Спав я мертвим сном. Після сніданку ґаздиня дала мені на дорогу щось їсти, і я пішов у напрямку Косова.

Йшов босий каменистою дорогою, бо черевики мої засохли, що я не міг їх взути, в гаражі я сидів босий.

Десь на півдорозі до Косова побачив трьох вершників на конях, які їхали назустріч.

Втікати в ліс було пізно, бо вони мене побачили. Я не знав, чи це були хлопці з лісу, чи москалі, і йшов зі страхом назустріч.

«Стой! Кто такой? Куда йдьош?», — зупинили вони мене. Я подав свій «документ» одному з них. Він прочитав, засміявшись, сказав: «Ну іді, доходяга!»

В Косів я прийшов вже вечером. Одяг мій спалили, мене переодягнули, тиждень я відпочивав, набирався сил. Попутною вантажівкою доїхав до Станіславова, звідти поїздом поїхав на Тернопільщину додому в рідне Товсте.

Володимир Кушнір «Товсте — містечко в Медоборах»

Share