Доля районного провідника ОУН Косівщини Дмитра Мартинюка

Присвячено 100-річчю від дня народження

7 жовтня відбулося освячення пам’ятної плити на будинку, де проживав Дмитро Мартинюк. Встановити її неодноразово закликав світлої пам’яті краєзнавець І. А. Пелипейко.

Дмитро Мартинюк очолив керівництво організацією у драматичний час, напередодні Другої світової війни. Щоб так учинити, треба було мати велику мужність і незламну віру в справу, якій присвятився. А Дмитро Мартинюк усім життям був до неї підготовленим.

Народився він у 1907 році. Батько, Михайло Мартинюк, вважався досить заможним, мав землю і в Хоминськім, і в Черганівці, і в Царині. Але ж і дітей не пошкодував йому Бог: п’ять синів та три дочки вижили з одинадцяти народжених, тож тих грунтів та статків не стало на те, щоб хоч когось із дітей вивчити.

Дмитро був наймолодшим із братів. Його дитинство випало на час Першої світової війни. Через те вся його офіційна освіта вимірювалася двома з половиною роками школи на Москалівці. Але було в цій родині якесь прагнення до нового, незвіданого, був потяг до знань, було небажання заслонити собі широкий світ кавалком грунту…

Дмитро постійно займався самоосвітою, багато читав, передплачував газети й журнали, відвідував читальню «Просвіти». Тягнувся до громадської праці. У ньому зростала національна свідомість, мучило почуття кривди, якої зазнає нація, з’явилася рішучість боротися за кращу долю. Це й привело його в 1932 році до ОУН, до організації, яку йому незабаром довелось очолити.

Підпільна робота була спрямована на вивчення націоналістичної літератури, ширення ідей неминучої боротьби за незалежну, самостійну Українську Державу, залучення до Організації нових членів (але не масово), добування зброї. Косівські оунівці дуже вміло використовували для пропаганди своїх ідей легальні товариства — «Просвіту», «Народну торгівлю», «Союз українок», «Каменярі», «Сокіл» та інші, були в них активними учасниками.

Саме в цій діяльності зустрілися і зблизилися двоє дуже вродливих людей — Дмитро Мартинюк та Ганна Капличівна, яка також не мислила свого життя без громадської праці. Справа йшла до одруження. Пані Ганна згадує: Дмитро у великій таємниці признався їй, що належить до підпільної організації українських патріотів. Попередив, що ця діяльність дуже небезпечна, що його можуть кинути до в’язниці чи концтабору в Березі Картузькій. Застеріг, що ніколи не залишить цієї роботи, не відмовиться від неї навіть заради сім’ї. Чи готова до цього Ганя? Дівчина твердо заявила: буду тобі помічницею!

У 1937 році вони одружилися, а через рік у них народився синок, якого назвали незвичним тоді для Косова іменем — Ігор. У цьому виявилося захоплення історією княжої України-Руси. У домі молодят за щільно завішеними вікнами й відбувалися зібрання ОУН. Добре, що дім стояв на краю Москалівки, відразу за ним — луги, а далі — вкриті лісом гори. Ганна, чим могла, допомагала чоловікові, знала про справи Організації, але формально до неї не вступила (ознакою такого вступу мало бути прийняття псевдо): і чоловік, і його друзі вирішили, що молода мати не повинна наражати себе і дитину на небезпеку.

Настали тривожні дні осені 1939 року. Зв’язкова з Коломиї, Карачевська, переказала, що треба тікати від червоних «визволителів» за кордон. Дружина зі слізьми спакувала чоловікові наплєчник. Але Дмитро відмовився тікати. Може, не вірив, що більшовики викриють Організацію. Може, не наважився покинути напризволяще дружину з немовлям. Хоч та просила на неї не зважати, а рятуватися!

Потяглися місяці непевного існування в умовах жорстокого більшовицького режиму. Заарештували засновника і директора «Гуцульського мистецтва» Михайла Куриленка, вигнали з дому його родину. Куриленки переселилися до будинку Мартинюка, з яким були в дружніх взаєминах. У грудні 1939 року заарештували Володимира Максим’юка, який недавно повернувся з польського ув’язнення. Вивезли до Сибіру родину Куриленків.

У Коломиї на цвинтарі вночі відбувся збір ОУН. Цвинтар оточили енкаведисти, почалася стрілянина. Підстрелили провідника Гошовського. Як з’ясувалося пізніше, у нього знайшли список активістів ОУН Коломийської округи. Дмитра Мартинюка арештували в ніч на 16 жовтня 1940 року з дому, після обшуку. З часу одруження з Ганною не минуло й чотирьох літ. Синові сповнилося два рочки.

Потяглися довгі дні й ще довші ночі тривоги, розпачу, примарних сподівань на щасливий кінець. Дружина писала заяви, ходила до адвокатів, до самого обласного прокурора Журавльова. Шістнадцять разів побувала в Станіславі, вистоювала в почекальнях начальників, перед тюрмою, перед будинком Прикарпатської військової прокуратури. Всі відмахувалися, мовляв, нічого не вирішено, суду не було. Лише жінка-адвокат Білоусова якось проговорилася, що Дмитро Мартинюк засуджений до розстрілу.

Вирок, як аж в останні роки стало відомо, винесено 22 березня 1941 року, після п’ятимісячних допитів і катувань. Вже пізніше косів’янин Борис, якого засудили на півроку тюрми за 15-хвилин запізнення на роботу і який сидів у Станіславі, розповів Ганні, що раз бачив Дмитра у вічко в дверях камери: ранком його вели, видно, на допит, а надвечір тягли непритомного на коні… Коли його розстріляно, де поховано, — невідомо. Як невідомо й про всіх інших членів ОУН, засуджених до смертної кари.

З книги Ігоря Пелипейка
«Містечко над Рибницею»

Share