Таке не стирається з пам’яті

Багато людей померло з голоду в 1933-му. Люди, котрі пережили ті страшні часи, згадуючи про події минулого, починають плакати. Сльози самі навертаються на очі. Таке не стирається з пам’яті, не забувається навіть на віддалі десятків років.

Ці трагічні епізоди люди пам’ятають ніби сьогодні: як приходили уповноважені активісти, забирали останнє зерно і борошно, щоб виконати план хлібозаготівель. Забране збіжжя за ціною, значно нижче вартості, відправляли за кордон. Нерідко зерно не встигали вивозити, і воно гнило на заготівельних пунктах.

Сьогодні свідків Голодомору уже залишились одиниці. Чимало їхніх свідчень про ті страшні часи зібрав житель Кут  О.Німець. Вони вміщені в книжці під назвою «І серпом, і молотом, і голодом», упорядником і редактором якої є Омелян Лукич. Спогади записані від жителів Косівщини, які в 30-тих роках XX століття мешкали в різних куточках Великої України. Читаючи спомини цих літніх людей, важко вірити, що такі страшні події могли відбуватися. Бо якось неприродно сприймати те, що в опухлих від недоїдання жінок, дітей, перестарілих забирали останні крихти харчів, щоб зав’язати колгоспи. Люди поїдали котів, собак, дощових черв’яків, виловлювали жаб. Рятувалися, хто як міг. Були випадки канібалізму і навіть такі, коли збожеволілі від голоду матері їли своїх дітей. І це голодував народ, який віками годував хлібом себе і своїх ворогів.

З відкриттям доступу до архівних матеріалів уже не виникає сумнівів, що голод 1932-1933 рр. був спланованою і заздалегідь продуманою політикою нищення українського народу за його одвічне свободолюбиве прагнення. Геноцид — один з найтяжчих і нечуваних злочинів проти людства.

У той час селянам не дозволяли залишати свої голодні села. їх виловлювали в містах і назад повертали додому. Не буду переоповідати, що розповідають живі свідки про найстрашнішу трагедію XX століття для українського народу, яка забрала життя до десяти мільйонів українського народу. Читаймо книжку Омеляна Німця «І серпом, і молотом, і голодом». Вона написана для нас, молодих. На спогадах живих свідків, певних історичних документів, директив ВКП(б) ця книжка висвітлює одну з найтрагічніших сторінок нашої історії, краще будь-якого підручника дає зрозуміти, що голод 1932-1933 рр. був штучно спланованим.

Ігор Сусак

Спогади очевидців

(Розділи з книги Омеляна Німця «І серпом, і молотом, і голодом»)

Темчуз-Киба Марія Кузьмівна, 1928 року народження, с. Мелюшки, Хорольського району, Полтавської області.

Моє дівоче прізвище Темчуз М.К. Проживала я з татом Темчузом Кузьмою Платоно-вичем, мамою Феодосією Юхимівною, дідусем Темчузом Платоном, бабусею Калиною та маленьким братиком Петром, 1930 року народження (недавно помер).

В 1932-33 р.р. я була ще мала, але пам’ятаю дещо дуже добре. В ті роки йшла колективізація. В село приїжджали з району представники в шкіряних куртках, та були ще і сільські активісти. Вночі вони збирали селян у сільраду і заставляли писати заяви про вступ у колгосп. Ми тоді не спали, чекали повернення дідуся і тата. Але заяви мало хто підписав. І тоді на селян накладали великі податки. Так як у селян не було грошей, то забирали все, що було в дворах — худобу, птицю, збіжжя та інше.

Люди почали потроху ховати різне зерно в мішечках, торбиночках, десь закопували, засовували в стріхи. Підводи їздили попід двори. У двір заходили сільські активісти і приїжджі з району (ми їх дуже боялися). В них були довгі металеві палиці, якими шукали в стріхах і на городах, чи немає де захованого зерна, чи другого чогось. Пам’ятаю, що і в колисці під братиком шукали, чи немає якогось вузлика. Тато з мамою взяли мене, а братика малого залишили з дідусем і бабусею, і поїхали в Горлівку.

Потім ми одержали звістку із села (може, то був лист, не знаю), що дідусь Платон з голоду опух і помер, а бабуся і братик Петя в дуже тяжкому стані. Мама тоді зібрала, що могла, їстівного і поїхала в село, забрала Петю, а бабусі залишила останні пожитки, але їх було мало. Тоді тато забрав мене і поїхав у село до бабусі. Була весна. Як зараз бачу велику шовковицю перед хатою і багато бур’янів. То була лобода, калачики і ще щось.

Ми з бабусею рвали, сушили, м’яли їх разом із шовковицею, з гнилою картоплею, що знаходили в землі після зими, пекли і їли. І так виживали. А тато зразу влаштувався на роботу на будівництві пенькового (конопляного) заводу біля м. Миргорода. Це 13 км від дому. Там платили і давали два рази їсти. Він трохи хліба відкладав і приносив нам із бабусею. А потім ще приносив з їдальні лушпиння з картоплі та дуже дрібненьку картоплю, і це ми посадили на городі. І так ми і вижили.

смт. Кути.

Цирулик-Атаманюк Марія Василівна, 1924 року народження, с. Ганнівка, Ульянівський (тепер Білопільський) район, Сумська обл., вчителька.

Нещастя для українських селян розпочалися ще у 1929 році, коли почали примусово заганяти селян у колгоспи та розкуркулюва-ти заможних, працьовитих господарів. Наша сім’я відносилась до середняків, і батько не хотів вступати до колгоспу. У 1931 році його викликали до сільської ради і дуже сильно побили. Мама дуже переживала, і це звело її в могилу в 1931 році. Батько почав переховуватись, і ми його не бачили цілий рік. Спочатку його, переховував наш дід, який був дуже відомим лікарем, а потім він виїхав у Курську область. Там голоду не було.

Ми залишились під опікою дідуся і тільки йому завдячуємо, що не померли з голоду. Ми рвали медоносний клевер і приносили додому. Дідусь приносив з медпункту риб’ячий жир і на ньому випікав з макухи та цвіту верби коржики. З’їдали за день по два коржики. Пили тільки переварену воду. Завдяки цим коржикам ми вижили. Особливо важко було взимку та навесні 1933 року Хто ще ледь тримався на ногах, хоронив мертвих, загорнутих у верети, біля хат.

Коли потепліло, то частина селян, які залишились живими, у пошуках їжі пішли з села, але назад не всі повернулися. Я впевнена, що цей голодомор, цей мор був спеціально організований комуністичною владою, щоб винищити українців.

с. Кобаки

Share