Богдана Мацьоцька: через травми — до перемог

Косів’янин Олег Мацьоцький — людина непересічна. Себе він називає вовком-самітником. Спостерігаючи за фанатичним бажанням чоловіка вивести доньку на гірськолижний Олімп, доброзичливці називали його — батька і тренера — диваком, недоброзичливці промовисто крутили пальцем біля скроні. А він, наче міфічний караван, йшов І продовжує йти у раз І назавжди обраному напрямку, не зважаючи на лемент, який здіймають довкола.

І таки втер усім носа — довів, що його система тренування, одержимість однією ідеєю, наполегливість у досягненні мети здатні творити чудеса. Юна гірськолижниця з провінційного Косова виборювала одну перемогу за другою, впевнено крокуючи до найвищих сходинок спортивних п’єдесталів. Але цей швидкісний підйом зупинила травма. Наприкінці 2006 року під час тренувального спуску на Хінтертукському льодовику (Австрія) Богдана Мацьоцька пошкодила праве коліно (розрив меніска і зв’язок). Спортсменку було доправлено у клініку міста Інсбрук. Австрійські хірурги зробили дівчині операцію, яка проходила під загальним наркозом і тривала дві з половиною години. Прогноз медиків був не дуже втішним: потрібен майже рік для повного функціонального відновлення. Незапланована пауза і тривожний діагноз могли вибити з колії кого завгодно. Тільки не Мацьоцьких. І вже через чотири місяці (!) після операції Богдана знову стала на лижі.

Після тієї травми минуло півтора року. Про те, що відбулося за цей період у житті родинного спортивного тандему, «Гуцульському краю» розповів батько і тренер Богдани Олег Мацьоцький.

— Пане Олеже, напевно, треба пояснити читачам, за якими критеріями визначають рейтинг гірськолижника.

— У цьому виді спорту йде гонитва за очками, так званими фіспунктами. Чим їх менше тим сильніший спортсмен. Діє така схема гірськолижник переглядає в Інтернеті календар всесвітніх змагань і їде, куди хоче. Головна мета — добре виступити і заробити фіс-пункти. Переможець Кубка світу «їде» на 0 пунктів. Це своєрідне мірило, від якого ведуть відлік-рейтинг для інших спортсменів. Перед травмою Богдана їздила дуже сильно, ми сподівалися мати 60 пунктів.

— А який найкращий показник в Україні?

— 50. Таку кількість пунктів мала Сіпаренко — недавній перший номер нашої збірної, учасниця двох олімпіад. Цікаво, що коли Сіпаренко повернулася з Олімпіади, ми у неї виграли слалом на Буковелі. Це була сенсація, про яку розповіли газети і телебачення.

— Що відбувалося після операції?

Вже через чотири місяці після операції Богдана стала на лижі. У червні 2007 року ми поїхали на збір в Австрію. Важко було, навіть не надіялися на помітні результати — тільки б з травми вийти. Перший серйозний старт у нас був у листопаді-грудні 2007р. в Італії.

Після повернення в Україну продовжили тренування у «Буковелі», який є нашим спонсором. Там якраз проводився Кубок націй. Ми з Богданою вирішили — треба його вигравати. У нас була серйозна суперниця — румунка Сандра-Єлена Нарея (47 пунктів). Перший «гігант» — і Богдана програла Нареї 18 сотих. Другого дня — слалом. Богдана виграла, обійшла імениту і досвідчену суперницю на дві секунди — це дуже багато.

На початку цього року Богдана виборола третє місце у змаганнях за Великий приз Словаччини. Потім ми потрапили на Чемпіонат світу в Іспанії, де вона була 19-ою (із 120 учасниць) в «комбінації» — так називають підсумок змагань у трьох основних видах гірськолижного спорту; слаломі, слаломі-гіганті і швидкісному спуску. Ми мали перше і друге місця у двох фіс-слаломах в Андоррі. Непогано виступили в Словаччині у суперкомбінації (зранку — супергігант, а після обіду — слалом). Ми зайняли 8-ме місце на чемпіонаті Чехії і програли тоді лише 2, 5 секунди спортсменці, яка посіла перше місце. На Кубку Моравії були треті.

Зараз Богдані треба створити поблажливий режим, щоб відновилася як слід, бо відчуває велику міжсезонну втому. Мені не подобається її теперішній фізичний стан,

— А психологічний?

— А психологічний — навпаки. У неї з’явився азарт, вона повірила у себе. Проїхала кілька швидкісних спусків (120 км за год. ) у нас є великі зрушення у супергіганті — це друга за швидкістю дисципліна. Там деколи швидкість сягає 90-100 км за годину. Щоб читачі зрозуміли, з чим порівняти відчуття, які виникають на таких спусках, наведу приклад; уявіть, що звичайний водій автомобіля сідає у спортивний болід Формули-1 і їде складною трасою зі швидкістю 300 км на год.

— Напевно, навантаження дуже велике.

— Мова не про навантаження. Це просто ДУЖЕ СТРАШНО — летіти з такою швидкістю на лижах, довжиною 2,10 м. І ти ж не тільки їдеш. Є ще й польоти над трасою — 30-40 метрів. Кріплення закручують максимально — щоб на такій швидкості від вібрації лижа не відскочила, бо якщо відскочить, — це теж падіння і травма. Кожен спортсмен розуміє; найменша помилка — і ти «в сітках», ти в гелікоптері, ти в лікарні, з переломами. Швидкісний спуск — це та дисципліна, після якої спортсмен справді стає гірськолижником. Вона мобілізує. Треба все зважити, бути психологічно готовим. Там ніхто не гальмує, бо який тоді сенс взагалі виступати? Навпаки, треба набирати швидкість і летіти у прірву.

— Ще зовсім недавно Богдана була дитиною. Ви її вели, а вона слухняно йшла за вами. Зараз стала дорослою. Господь Бог їй своєрідну паузу для роздумів. Після операції Богдана мала можливість відпочити від тренувань, від великих фізичних навантажень, пожити нормальним життям, поспілкуватися з однолітками. Що сталося з нею у цей період: вона нарешті відчула, що гірськолижний спорт — це те, чому варто присвятити свою молодість?

— Пані Алісо, — не приховує усмішки Олег Мацьоцький, — мені шкода вашої філософської тиради, бо я її зараз повністю знищу. Справа в тому, що коли Богдана була травмованою, вона працювала ще більше, ніж, копи була здоровою

— Чому?

— А тому, що я розробив спеціальний комплекс вправ. Наприклад, вона щодня їздила у Рожнів на ровері. Щодня!

— Це було її бажання?

— Ні! Яке бажання? Це була моя система. Це було потрібно для відновлення порваних зв’язок. І з однолітками вона не мала часу спілкуватися. У нас (гірськолижному спорті, — А. М. ) не можна відпочивати. Богдана це зрозуміла. І оця праця — це дуже героїчний період у її житті.

Треба усвідомити, що ми — не гірськолижна країна, на відміну від Польщі, Чехії, Словаччини. Там є великі спортивні традиції і досягнення, досвід, імена. Тож уявіть собі наші з Богданою відчуття, коли зрозуміли: тепер ми змагаємося з гірськолижниками цих країн практично на рівних.

— А можна сказати, що високий рівень розвитку гірськолижного спорту свідчить про певний аристократизм, рівень достатку країни?

— Ви попали в десятку. Це аристократичний вид спорту.

— До того ж, він дуже дорогий.

— Так, звичайно. Я, наприклад, виніс з хати практично все, що мав. Може, хтось і крутив на це пальцем біля скроні, але я знав, що роблю. Я дуже хотів потрапити у цей клуб гірськолижних аристократів. Там нема простих людей. Дівчатка, які виграють, знають три мови, вони спілкуються з усім світом, їздять, куди хочуть.

— Я так розумію, фінансова криза для вас залишилася позаду. Де нині знаходите потрібні кошти?

— Треба бути реалістами. Наш спортивний річний бюджет — 85 тисяч гривень. Для прикладу, словенський чи хорватський гірськолижник витрачає 18 тисяч євро на рік — це майже двісті тисяч гривень.

— Що входить у цих 85 тисяч: екіпіровка, проїзд, харчування?

— Усе. У цьому виді спорту будь-яка дрібничка коштує великих грошей. Але ми маємо надійних спонсорів, завдяки їм просуваємося вперед. Першим, хто повірив у нас з Богданою і вже чотири роки підтримує, було Прикарпаттяобленерго. Я розумію, що ці люди мають гроші. Але вони є дуже шляхетними водночас, наприклад, не вимагають від нас ніякої політичної орієнтації. Наш другий спонсор — «Буковепь» — курорт світового значення, там прекрасні гірськолижні траси.

— Отже, на Прикарпатті тепер є база для тренувань і, відповідно, розвитку гірськолижного спорту.

— Є. Коли директори спортивних шкіл скаржаться, що «Буковель» дорогий, я заперечую: «Ви не платите за візи, не витрачаєте кошти на дорогу. «Буковель» у вас під носом. Шукайте кошти. Це як в анекдоті: спочатку стрибайте у басейн без води, а копи з’являться успіхи, — воду туди наллють. Ми з Богданою діяли саме за такою схемою. Спочатку вклали гроші, вірили, фанатично працювали. А тепер отримали спонсорські кошти. Чому інші тренери так не працюють? Чому чекають усього готового?

Що зараз у ваших планах? Масте намір відпочити?

Ні. Просто дозволимо собі легший графік тренувань. Нам не можна надовго залишатися без снігу (як рибі — без води). Пауза може тривати не більше двадцяти днів, інакше — катастрофа. Плануємо поїхати тренуватися в Австрію. Хочемо наступного року перейти Рубікон у 40 пунктів, мати 39-37. Якщо потрапимо у список п’ятисот найкращих (зараз у нас 557 позиція), отримаємо міжнародну олімпійську ліцензію. А це означає, що зможемо взяти участь в Олімпійських Іграх у Ванкувері (Канада), незалежно від рішення нашої національної української федерації. Для нас це дуже важливо, бо від України на Чемпіонат світу, Олімпіаду їде лише одна гірськолижниця — така квота.

Наступного року братимемо участь у трьох дуже відповідальних змаганнях: Універсіаді в Кореї, Першості світу серед юніорів (Німеччина) і Чемпіонаті світу у Франції. А найбільша мрія — потрапити в сотню найсильніших гірськолижників. Це 15 пунктів.

— Ви набули великого досвіду і авторитету як тренер. Чи бачите перспективи розвитку гірськолижного спорту в нашому районі? Є якісь позитивні зрушення?

— Я вам на це так відповім: що таке місцеві траси — у Косові, Славську?.. Це полотно завширшки 30-40 метрів і довжиною 300-400 метрів. Воно придатне тільки для Дітей віком до восьми років. Це як два початкових класи — щоб навчитися абетки. Після цього дітей треба возити, возити і возити, Є таке поняття «розгін». Гірськолижник повинен бути весь час у режимі великих швидкостей, яких не розвинеш на трасі довжиною 200-300 метрів. Треба мати півтора-двокілометрові траси, тільки там можуть бути великі швидкості. А для цього у нас немає такого полотна.

— Але, якщо говорити теоретично, в нашому районі (за наявності грошей і бажання) можна зробити гірськолижну трасу міжнародного рівня?

— Можна, але вона не буде себе скуповувати, бо зими стали теплішими, і в нас дуже мала висота — 860 метрів (гора Михалкова). Теоретично трасу для гірськолижників-початківців можна зробити, але це буде хіба що «вибрик якогось мрійника». Серйозний бізнесмен та інвестор на це не витрачатиме коштів.

Що реально можна зробити у нас для розвитку цього виду спорту? Треба купити дві снігові гармати, зробити басейн-водозбірник і настрілювати сніг. Треба знайти двох-трьох розумних і відданих тренерів, які хотіли б працювати з дітьми і мали з цього якийсь статок. Треба, щоб вони на цій Михалковій «осіли», і навчали там дітлахів. Це будуть оті перші початкові класи, про які я вже говорив. Після цього більш досвідчені тренери дітей підхоплювали б і возили по світу. Але для цього батькам треба мати ідею-фікс у голові: «Я хочу, щоб моя дитина була гірськолижником світового рівня». Тому зараз у світі переважно працюють тандеми: батько-тренер і син чи донька — гірськолижник. Чужих тут майже немає.

— Як Богдана відпочиває: музика, відео?..

— Я прищепив їй те, що для мене самого є близьким, — любов до музики, книг. Якщо є нагода подивитися телевізор, то це мають бути тільки розумні, хороші передачі. Дозволяю їй, як виняток, дивитися іноземні мультики, бо у такий спосіб цуже легко засвоїти мову. Саме так вона вивчила німецьку.

— Поразка іноді ламає або, навпаки, стимулює спортсмена, перемога окрилює або ж розслабляє. Як реагує Богдана?

— Перед цим ми з вами говорили про всебічний розвиток людини, зокрема Богдани. Так от, я вважаю, що людина тільки тоді отримує задоволення від життя, коли вона емоційно широко полюсна, коли вміє і радіти, і співпереживати. Відчути це допомагають мистецтво, музика, живопис. Ми часто ходимо з Богданою у картинні галереї. Щоразу я заохочую її до емоційності. Водночас виступаю категорично проти таких проявів у спорті. Тут сентиментам не місце. Ніяких сюсюкань. Богдана звикла до цього. Знає, коли йдуть змагання, я не допускаю жодних емоцій. Я вчу свою доньку; не радій занадто, копи перемагаєш, бо це ще не найвища сходинка, не падай духом, коли програєш, бо це ще не остаточна поразка.

Розмову вела Аліса Мудрицька.

Share