До 135-річчя від дня народження Василя Девдюка, засновника Косівської школи різьбярства

Василя Григоровича Девдюка вважають зіркою першої величини в історії народного мистецтва Гуцульщини, адже він був не лише чудовим майстром різьби по дереву та мосяжником, але й талановитим учителем. Знавець народного мистецтва зробив великий внесок у підготовку молодого покоління різьбярів.

Народився Девдюк Василь Григорович 16 червня 1873 року в селі Старому Косові! Навики столярства молодий хлопець отримав від свого батька Григорія. Мистецький світ різьби для нього відкрився в селі Яворові — колисці різьбярства, в знаних майстрів Юрія і Василя Шкрібляків, у домі яких маленький Василько неодноразово бував.

Старого Девдюка турбувало майбутнє сина, батько посилає сина вчитися спочатку до народної школи, а потім — до Коломийської гімназії. Але через два роки Василь залишає цей заклад. Він повертається в рідне село, твердо вирішивши стати різьбярем. Юнака приваблювало ще й мосяжництво. Мистецтво цього ремесла хлопець переймає від брустурських майстрів Миколи та Дмитра Дутчаків.

Вже у 14 років він бере участь у Краківській художній виставці народних ремесел і одержує перші зі своїх численних нагород — диплом і бронзову медаль. Висока нагорода додає енергії молодому майстру.

Незважаючи на порівняно молодий вік, Василь Девдюк стає визнаним мистецьким досвідом, який осяяний багатогранним небуденним талантом.

В 1904 році комітет господарсько-промислової виставки в Коломиї направив молодого майстра у Відень на курси промислово-мистецького напрямку. Закінчивши їх, Девдюк повертається додому. Згодом українська інтелігенція Буковини покликала вже відомих гуцульських майстрів В. Девдюка, В. Шкрібляка з Яворова та М. Мегединюка з Річки викладати до новоствореної професійної школи різьбярства та металевої орнаментики в місті Вижниці. Навчання у школі тривало три роки. Учням виплачували стипендію — 20 корон. Працювати в школі було важко. Не вистачало сировини та інструментів. Керівництво школи (тепер це Вижницьке училище прикладного мистецтва) направляє В. Девдюка на піврічні курси в Сараєво, де він докладно знайомиться і вивчає мистецтво Боснії і Герцеговини. Особливий інтерес у майстра викликає інкрустація перламутром та кольоровим бісером.

У 1909 році різьблений стіл Девдюка був представлений на хлібопекарській виставці в Стрию. За нього Василь Девдюк нагороджується золотою медаллю, а через три роки на виставці в Коломиї за різьблені рамки, металеві топірці він одержує друге «золото».

У зв’язку з початком Першої світової війни і наступним приєднанням Буковини до Румунії, а Галичини — до Польщі, збільшуються утиски влади та змінюється напрямок діяльності Вижницького закладу. Буковинська крайова управа за сімнадцятирічну педагогічну і творчу працю, замість пенсії, купила майстрові три морги поля та побудувала в селі Старому Косові чималу хату. Девдюк повертається у рідне село, деякий час займається домашнім господарством, водночас виношуючи думку про створення державної промислової школи в Косові. І тільки в 1923 р. при допомозі львівської «Достави» Василь Григорович закупляє потрібні верстати. Бере позику в один мільйон марок і відкриває в своєму помешканні приватну майстерню, а також створює школу деревного промислу, де навчає молодих юнаків різьбі по дереву, столярству і мосяжництву.

Учні, разом із сином майстра Миколою, по три дні на тиждень вивчали різьбу, точніше — столярську справу. Вчитель був вимогливий і суворий, вимагав надзвичайної точності у виконанні різьби та інкрустації.

Треба визнати, що Василь Григорович — один з небагатьох майстрів, які не приховували таємниць ремесла. Він любив говорити: «Коли їм дам все, що сам умію, тоді нехай кожний іде своєю дорогою». Увесь свій величезний практичний досвід, знання, блискучу майстерність і чуття краси він вміло і наполегливо передавав учням. Педагогічна діяльність, престиж імені не дозволяли йому вручити випускне свідоцтво недовченому нездарі. Цей документ давав право легально займатися фаховою справою, відкривати власну майстерню, утримувати помічників, учнів. Проте право видавати свідоцтво В. Девдюк одержав, подолавши запеклий опір польської влади, яка намагалася не допускати українців до освіти — вищої за початкову.

Популяризація народної творчості гуцулів завдяки щирим ентузіастам, прихильникам Гуцульщини ширилася не тільки в тодішній Польщі, але й за її межами. Це і створювало умови для розвитку різьбярства на Гуцульщині та приватного навчання обдарованих гуцулів.

З різьбярської майстерні В. Г. Девдюка вийшло близько 50 здібних майстрів, серед яких В. Кабин, М. Тимків, П. Фокшей, В. Довбенчук, П. Баранюк, М. Бурдяк, а також син майстра-вчителя Микола. Свого часу Микола заснував власну майстерню, де передавав свої знання учням.

Завдяки піклуванню В. Девдюка, його бажанню навчити інших, різьба по дереву почала швидко розвиватися,

У 1930-х роках різьбярі об’єднуються в кооператив «Гуцульська різьба», а в 1939 р. створюється артіль «Гуцульщина». Активним учасником цих подій був сам майстер.

В 1946 р. В. Г. Девдюк стає членом Спілки художників. Рідкісна широта технічних і творчих можливостей обмежується хіба що його фізичними якостями. У сфері художньої обробки дерева для нього не було невідомих чи недоступних ділянок. Він був творчим консультантом у Косівському училищі, і його знання прислужилися в подальшому для розвою гуцульського мистецтва.

До наших днів не втратили цінності винаходу В. Г. Девдюка в галузі технології, а внесок у збагачення мотивів народної орнаментики та в розвиток всього декоративно-ужиткового мистецтва і на сьогоднішній день є вагомим.

П. Гуралюк,
завідувач сектором краєзнавства Косівської центральної районної бібліотеки